Розділ «То пора мені чи не пора?»

На мене ця погода й гудіння літаків навіяли смуток. Бо ніщо так не наскучує, ніщо так не навіває нудьги, як безхмарне березневе небо, де то наростає, то завмирає гудіння літаків. Як на те, обидва молоденькі росіянини всю дорогу марно силкувалися крокувати в ногу.

Поки наш візок трясся спершу бруківкою, а потім асфальтом з вибоями, кілька дошок у нашвидкуруч збитій труні, мабуть, відійшли, до того ж їхали ми проти вітру, в кожному разі від мертвого Мацерата пішов важкий дух, і Оскар був радий, коли ми нарешті дісталися до кладовища в Заспе.

Вибратися нагору, аж до кутої огорожі, нам не пощастило, бо перед самісіньким кладовищем посеред дороги стояв обгорілий танк Т-34. Решта танків, що поспішали в бік Нойфарвасера, мусили його об'їздити, обабіч дороги вони позалишали після себе в піску колії та ще й повалили частину кладовищенського муру. Файнґольд попросив старого Гайландта взятися ззаду, і вони понесли труну, що посередині трохи прогиналась, спершу танковою колією, потім, напружуючись, через уламки кладовищенського муру й далі, докладаючи всіх сил, між поперекошуваними, ось-ось ладними впасти або вже поваленими надгробками. Старий Гайландт жадібно смоктав сигарету, пахкаючи димом у ноги труни. Я ніс клітку з хвилястим папугою на сідалі. Марія тягла за собою дві лопати. Куртик ніс кайло, правильніше сказати, розмахував ним навколо себе, а на кладовищі заходився цюкати по сірому граніті, наражаючи себе на небезпеку, поки Марія забрала в нього те кайло, щоб допомогти обом чоловікам копати яму — адже вона була жінка дебела.

«Добре ще, що земля тут піщана й не промерзла», — подумав я і вирішив відшукати за муром з північного боку кладовища місце Яна Бронського. Воно мало бути десь тут або трохи далі. Знайти його з точністю я вже не міг, бо за ті зими, весни, літа й осені, що кілька разів змінювали одне одного, колись по-зрадницькому свіжа побілка посіріла й пооблуплювалась — як і весь мур навколо кладовища.

Крізь ґратчасту хвіртку з другого боку кладовища я повернувся назад, звів погляд на верхівки калікуватих сосон і, щоб у голову не лізло чортибатьказна-що, подумав: «Ну ось, тепер вони загребуть і Мацерата». Я ще спробував знайти в цьому який-небудь сенс і знайшов його почасти в тому, що тут, у тій самій піщаній землі, тепер лежатимуть два любителі пограти в скат — Бронський і Мацерат, хай навіть без бідолашної моєї матусі.

Будь-який похорон неминуче навіює спогади про інші похорони...

Піщана земля не піддавалася, тут, либонь, потрібні були гробокопи вправніші. Марія стала перепочити, сперлася, важко дихаючи, на кайло і знов заплакала, коли побачила, як Куртик, відійшовши на чималу відстань, жбурляє камінцями в клітку з папугою. Поцілити йому ніяк не щастило, він кидав далі, ніж треба було. Марія плакала гірко й щиро, бо втратила Мацерата, бо бачила в Мацераті щось таке, що в ньому, як на мене, навряд чи й було, що в її спогадах навік лишиться, однак, виразним і дорогим. Пан Файнґольд заходився її втішати, скориставшись цією нагодою, щоб також перепочити, бо копати йому вже набридло. А старий Гайландт, здавалося, не яму копав, а золото шукав — так розмірено він працював лопатою, викидаючи пісок через плече, і навіть димом пахкав через рівні проміжки часу. Обидва молоді росіянини сиділи трохи збоку на кладовищенському мурі й про щось розбалакували проти вітру. Та ще оті літаки й сонце, Що робилося чимдалі стиглішим.

Вони вже викопали яму з метр завглибшки, а Оскар так само знічев'я, безпорадно стояв між старими гранітними надгробками, між калікуватими соснами, між Мацератовою вдовою й Куртиком, що жбурляв камінцями в папугу.

То пора мені чи не пора? Тобі, Оскаре, вже пішов двадцять перший рік. То пора тобі чи не пора? Ти — сирота. Виходить, пора. Відколи померла твоя бідолашна матуся, ти став напівсиротою. Ти мав зважитися ще тоді. Потім вони поклали в сиру землю твого гаданого батька Яна Бронського. Ти став гаданим круглим сиротою і стояв тут, на цьому піску, що зветься Заспе, й тримав у руці трохи позеленілу патронну гільзу. Йшов дощ, і саме заходив на посадку «Юнкерс-52». Хіба вже тоді не вчувалося виразно — якщо не в шурхоті дощу, то в гуркоті транспортного літака, що заходив на посадку, оте: «То пора мені чи не пора?» Ти казав собі, що то лише шумить дощ, а то — гуркоче мотор, у таких монотонних звуках може причутися, мовляв, будь-що. Ти хотів почути це ще виразніше, а не лише як здогад.

То пора мені чи не пора? Ось вони копають яму для Мацерата, ще одного твого гаданого батька. Як ти знаєш, більше гаданих батьків у тебе нема. То чого ж ти й досі жонглюєш оцими двома зеленими пляшками «пора» й «не пора»? У кого ще ти збираєшся питати? В отих калікуватих сосон, яким і самим не завадить замислитися про те саме?

Цієї миті на очі мені трапився тоненький чавунний хрест із ламкими кренделиками й поїденими іржею літерами: Матильда чи то Кункель, чи то Рункель. Потім я знайшов (то пора чи не пора?) в піску між будяками й узбережним вівсом (пора!) три чи чотири (не пора!) залізні віночки, які були з тарілку завбільшки, поржавілі й уже розсипались і які колись (пора!) зображували, мабуть, дубове або лаврове листя (а може, все ж таки не пора?), зважив їх у руці (ні, все ж таки пора!), прицілився (пора!), отой вершечок хреста, що стирчав (чи не пора?), завтовшки був (пора!) сантиметрів чотири (ні!), я відійшов на два метри (пора!) й кинув (ні!) неподалік (то все ж таки: пора?), залізний хрест стояв дуже криво (пора!), Матильда Кункель чи то Матильда Рункель (пора, Кункель, пора, Кункель!)? Я кидав це вже вшосте, а всього дозволив собі сім разів, і шість із них вийшло «не пора», і тоді я запустив віночка всьоме (пора!), накинув його на хрест (пора!) й увінчав Матильду віночком (пора!) — лаври для фройляйн Кункель. «То пора мені?» — спитав я в молодиці Рункель. «Пора» — відповіла Матильда. Померла вона дуже рано, мавши двадцять сім років, а народилася в шістдесят восьмому. А мені йшов двадцять перший, коли за сьомим разом таки пощастило накинути віночка, коли оте «то пора мені чи не пора» я скоротив і дістав підтверджене, увінчане віночком, цілком певне, вигране «пора!».

І коли Оскар з новим «пора!» на язиці й «пора!» в серці поквапився назад до гробокопів, хвилястий папуга гучно скрикнув, і з нього полетіло жовто-блакитне пір'ячко — Куртик у нього таки вцілив. Я спитав сам себе: а що ж не давало спокою моєму синові, що змусило його так довго жбурляти у хвилястого папугу, поки цей останній камінчик дав йому відповідь?

Вони підсунули того ящика з Мацератом до ями завглибшки десь метр двадцять. Старий Гайландт поспішав, одначе мусив зачекати, поки Марія ще прокаже католицьку молитву. Пан Файнґольд тримав циліндра біля грудей, а поглядом був у Галичині. Тепер і Куртик підійшов ближче. Видко, після того, як йому пощастило вцілити, він ухвалив якесь рішення й тепер з тих чи тих міркувань, але так само рішуче, як і Оскар, ступив ближче до могили.

Ця непевність діймала мене до живого. Чи ж це таки мій син щойно ухвалив рішення на користь чогось чи проти чогось? Чи ж вирішив він нарешті визнавати й любити в мені справжнього і єдиного свого батька? Може, бодай тепер, хоч і надто пізно, він надумав узяти до рук бляшаного барабана? Чи, може, його рішення означає: смерть моєму гаданому батькові Оскару, який партійним значком убив мого гаданого батька

Мацерата лише через те, що ситий був цими батьками по саму зав'язку? Може, й він не вміє засвідчити свою дитячу приязнь, таку бажану між батьками й синами, інакше, ніж через убивство?

Тієї хвилини, коли старий Гайландт радше зіпхнув, ніж опустив у яму ящика з Мацератом і партійним значком у того в трахеї, з повним магазином куль із російського автомата в Мацератовому череві, Оскар зізнався собі, що занапастив Мацерата вмисне, бо той, зважаючи на все, був йому батьком не лише гаданим, а й справжнім; а ще Оскар убив його через те, що йому, Оскарові, остогидло ціле життя тягати за собою якогось батька.

І це неправда, що, коли я підхопив з бетонної підлоги ту цукерку, шпилька на ній була вже розстебнута. Розстебнулася вона аж у моїй стиснутій долоні. І я передав ту відстовбурчену, колючу цукерку, яка за все чіплялася, Мацератові, щоб той орден знайшли в нього, щоб партію поклав собі на язик він, щоб удавився він — партією, мною, своїм сином. Бо колись цьому мав таки настати край!

Старий Гайландт почав закидати яму. Куртик йому допомагав — невміло, проте старанно. Я Мацерата не любив ніколи. Іноді він подобався мені. Він дбав про мене швидше як кухар, ніж як батько. А кухар з нього був непоганий. І коли тепер мені Мацерата часом і бракує, то все це через його кьоніґзберзькі фрикадельки, свинячі нирки з кислою підливою, короп із редискою й вершками, через такі його страви, як вугровий суп із зеленню, вуджена корейка з квашеною капустою й ота незабутня печеня щонеділі, яку я й досі ще відчуваю на язиці й між зубами. Йому, хто обертав почуття на супи, ми забули покласти з собою на той світ ополоника. Забули покласти йому в труну колоду скатних карт. Куховарив він краще, ніж грав у скат. Але від Яна Бронського він грав усе ж таки краще й майже так само добре, як моя бідолашна матуся. У цьому було його багатство, в цьому була його трагедія. А Марію я так ніколи йому й не пробачив, хоча ставився він до неї непогано, ніколи не бив, і коли вона ні з сього ні з того заводила сварку, то здебільшого поступався. І мене він не передав до рук міністерства охорони здоров'я, а того листа підписав аж тоді, як пошту вже ніхто не розносив. Коли я при світлі від електричних лампочок з'явився на білий світ, він визначив мені шлях — торгівлю. Щоб не стояти за прилавком, Оскар узяв до рук барабанні палички й понад сімнадцять років так і простояв з ними за доброю сотнею бляшаних барабанів, пофарбованих білим і червоним лаком. Тепер Мацерат стояти вже не міг, він лежав. Старий Гайландт прикидав його землею, покурюючи Мацератові сигарети «Дербі». Тепер крамницю мав би перебрати на себе Оскар. Але її тим часом перебрав на себе пан Файнґольд зі своєю численною невидимою родиною. Решта дісталася мені: Марія, Куртик і відповідальність за них обох.

Марія плакала й усе ще молилася — щиро й по-католицькому. Пан Файнґольд витав у Галичині або розв'язував хитромудрі арифметичні задачі. Куртик, хоч і стомився, без упину працював лопатою. Двоє молодих росіян сиділи на кладовищенському мурі й про щось гомоніли. Гайландт методично й похмуро кидав пісок заспенського кладовища на дошки від ящиків з-під маргарину. Оскар ще встиг прочитати три літери від слова «Вітелло», тоді скинув із шиї свою бляшанку, але вже не промовив: «То пора мені чи не пора?», а сказав: «Так тому й бути!» — і кинув барабана туди, де на труні вже лежало достатньо піску для того, щоб барабан не дуже загуркотів. Палички полетіли вслід за барабаном і лишилися стриміти в піску. Це був барабан періоду трясунів. Із запасів фронтового театру. То Бебра надарував мені тих бляшанок. Цікаво, що б сказав наставник про мій вчинок тепер? На цій бляшанці барабанив Ісус і отой здоровенний росіянин із грубою, наче покопаною, шкірою. Більше нічого такого з бляшанкою не сталося. Та коли на неї впав перший пісок, вона подала голос. Після другої лопати піску вона теж не змовчала. Але після третьої вона вже не видала жодного звуку, тільки ще виставила напоказ краєчок білого лаку, поки пісок зрівняв і це місце з рештою піску, якого щораз прибувало й прибувало, щораз більшало й більшало, купа піску на моєму барабані чимдалі вищала, росла, і я теж почав рости, й це далося взнаки тим, що з носа в мене почала юшити кров.

Першим кров помітив Куртик.