Розділ «Трясуни»

Але я був уже не такий лютий, щоб у випробуваний спосіб відрекомендуватися фабриці відразу. Я поклав собі не поспішати й перелічив іще вікна, що їх уже полічив місяць, мої підрахунки збіглися з його, отож виставу можна було розпочинати. Однак спершу мені кортіло довідатись, що то за підлітки йшли за мною назирці від самого Гохштріса — а може, вони вчепилися за мною ще під каштанами на Бангофштрасе. Щонайменше шестеро чи семеро їх стовбичили на трамайній зупинці Гоенфрідберґервеґ: одні під дашком, інші — перед ним. А ще п'ятьох я помітив за крайніми деревами край шосе на Сопот.

Я вже хотів був відкласти свій візит на шоколадну фабрику, обійти тих хлопців десятою дорогою й кружними шляхами — через залізничний міст, уздовж аеродрому, через дачне селище — прослизнути до акціонерної броварні на Кляйнгамервеґ, коли це Оскар уже на мосту почув якийсь пересвист, схожий на умовні сиґнали. Сумніву не було: вся ця метушня стосується мене.

За таких обставин, у той короткий проміжок часу, коли переслідувачів уже виявлено, а полювання ще не розпочалося, можна спокійно і з насолодою перебрати останні можливості врятуватися. Отже, Оскар міг на все горло закричати «мамо» або «тату». Так я привернув би увагу нехай не всіх, але бодай одного поліцейського. А якщо взяти ще до уваги мій зріст, то я запевно заручився б підтримкою дорослих. Проте Оскар вирішив бути послідовним, що з ним іноді траплялося, й відмовитись від допомоги і дорослих перехожих, і поліцейського. Цікавість і почуття власної гідности взяли гору, й він поклав собі: хай буде, що буде. І зробив найбільшу дурницю, яку можна було зробити: я спробував знайти дірку в просмоленому паркані навколо території шоколадної фабрики, але не знайшов, а тим часом помітив, що ті хлопці вже повиходили з-під дашка на трамвайній зупинці і з-під дерев на Сопотському шосе. Оскар — далі вздовж паркану. Хлопці вже спустилися з мосту, а дірка в паркані все не траплялася. Мої переслідувачі підходили не дуже швидко, радше перевальцем і поодинці, й Оскар міг шукати далі; вони дали мені саме стільки часу, скільки треба, щоб знайти в паркані дірку; та коли я зрештою дійшов до того місця, де в паркані бракувало однієї-однісінької штахетини, і, розпанахавши на собі одяг, проліз у шпарину, по той бік паркану мене вже очікувало четверо парубків у вітровках. Вони стояли, поховавши свої лапища до кишень лижних штанів.

Я зметикував відразу: в моєму становищі вже нічого не зміниш, і спершу заходився шукати те місце на своєму одязі, яке розпанахав, коли пролазив крізь шпарину в паркані. Воно виявилася ззаду на штанях, на правій сідниці. Розчепіривши пальці, я чвертю зміряв дірку, зрозумів, що вона, на жаль, аж надто велика, проте напустив на себе байдужого вигляду й не поспішав підводити погляд, поки всі хлопці з трамвайної зупинки, шосе і мосту поперелазять через паркан, бо шпарина в паркані була для них завузька.

А було це в один з останніх днів серпня. Місяць час від часу ховався за хмари. Хлопців я налічив душ двадцять. Молодшим — десь по чотирнадцять, старшим — по шістнадять чи й по сімнадцять. У сорок четвертому літо стояло тепле, сухе. Четверо зі старших гицлів були у формі юних помічників військ протиповітряної оборони. А ще я пригадую, що в сорок четвертому було поліття на вишні. Хлопці невеличкими гуртами оточили Оскара, стиха перемовлялися жаргоном, зрозуміти який я й не намагався. А ще вони називали один одного якимись дивними прізвиськами, і декотрі з них я запам'ятав. Скажімо, одного десь так п'ятнадцятирічного хлопчину, що мав трохи імлисті, як у сарни, очі, називали то Торохтій, а то іноді Молотило. Той, що стояв поруч із ним, був Путя. Найменшого шалапута — найменший він був на зріст, однак запевне не віком, — шепелявого, з випнутою спідньою губою, прозивали Вуглекрадом. До одного з юних зенітників зверталися на ім'я Містер, ще одного називали — і досить-таки влучно — Суповою Куркою; траплялися імена й історичні: наприклад, Лев'яче Серце; один блідуватий парубійко — Синя Борода; розчув я й деякі добре знайомі мені імена, приміром, Тотіла й Тея, а також такі досить зухвалі, як Велізарій і Нарсес. Смаженого Осетра, що був у величезному велюровому капелюсі з ум'ятим усередину верхом і в надто довгому плащі, я розглядав уважніше, ніж решту хлопців: попри свої шістнадцять рочків, він вочевидь був у цій компанії ватажком.

На Оскара ніхто не звертав уваги — хотіли, мабуть, доконати його оцим очікуванням, — отож я, почасти задля розваги, почасти зі злости на самого себе за те, що пустився на таку вочевидь дитячу романтику, стомлено сів на барабана, звів очі на майже повний місяць і спробував бодай трохи своїх думок присвятити церкві Серця Ісусового.

Може, саме сьогодні він би забарабанив чи промовив хоч слівце? А я сиджу тут, у дворі шоколадної фабрики, й бавлюся в розбійницькі ігри оцих лицарів круглого столу! Може, він там на мене чекає й має намір після короткого вступу на барабані знов розтулити вуста й уже виразніше проголосити мене своїм наступником? А тепер він розчарований, що я не прийшов, і запевне сидить та гордовито супить брови. Цікаво, що подумав би Ісус про цих хлопців? І що тепер має робити з цією ватагою Оскар — його подоба, його наступник і заступник? Чи можна йому звернутися до цих підлітків, які обзивають себе Путею, Торохтієм, Синьою Бородою, Вутлекрадом і Смаженим Осетром, зі словами Ісуса: «Пустіть діток і не бороніть їм приходити до мене!»?

Смажений Осетер ступив ближче. Поруч із ним — Вутлекрад, його права рука.

Смажений Осетер:

— Устань!

Поглядом Оскар був іще десь на місяці, думками — в лівому нефі церкви Серця Ісусового, тож він не встав, і Вуглекрад на знак Смаженого Осетра вибив з-під мене барабана.

Випроставшись, я взяв бляшанку й сховав її під курточку, ближче до тіла, щоб її не пошкодили ще дужче.

«А цей Смажений Осетер — типчик вродливий, — подумав Оскар. — Щоправда, очі посаджені надто глибоко й надто близько одне від одного, зате нижня частина обличчя досить жвава й метикувата».

— Звідки це ти чимчикуєш?

Отже, зараз присікаються; таке привітання було мені не до шмиги, тож я знову звів очі на нічне світило, уявивши собі, що місяць — адже він ладен терпіти що завгодно — то барабан, і аж усміхнувся, так здивувала мене невибаглива власна манія величі.

— Осетре, він ще й зуби шкірить!

Вуглекрад, не спускаючи з мене очей, запропонував своєму шефові, як він висловився, «потрясти». Ті, що стояли збоку, — прищуватий Лев'яче Серце, Містер, Торохтій і Путя — теж були за те, щоб «потрясти».

Так само видивляючись на місяць, я літера по літері перебрав у думці слово «потрясти». Нічогеньке слівце, тільки нічого приємного воно мені не віщувало, це вже запевне.

— Тут я вирішую, коли трясти! — урвав Осетер буркотіння своєї ватаги, а тоді знов до мене: — Ми тебе досить частенько бачимо на Бангофштрасе. Що ти там робиш? Звідки це ти чимчикуєш?

Двоє запитань одразу. Оскар, якщо він і далі хотів лишатися господарем становища, мав відповісти принаймні на одне з них. Отож я відвів погляд від місяця, поглянув на Смаженого Осетра своїми синіми магнетичними очима й спокійно мовив: