Розділ «Наступник Христа»

На що він тим самим голосом, анітрохи не підносячи його:

— Оскаре, чи ти любиш мене?

Я різко відказав:

— Мені шкода, але анітрішечки!

Тоді він чіпляється до мене втретє:

— Оскаре, чи ти любиш мене?

Нарешті я повертаюся до Ісуса обличчям:

— Та я тебе ненавиджу, пуцьвірінку, тебе й усі твої витребеньки!

Ця моя відповідь, хоч як дивно, допомагає йому переможно підвести голос. Він підносить указівного пальця, як ото вчителька в народній школі, й дає мені доручення:

— Ти, Оскаре, камінь, і на цьому камені я зведу свою церкву! Ступай за мною!

Уявляєте, як це мене обурило! Від люті мені аж мурашки по шкірі поповзли. Я відламав у нього на нозі гіпсового пальця, проте він уже не рухався.

— Тільки скажи це ще раз, — просичав Оскар, — і я зішкребу з тебе всю фарбу!

Але у відповідь він — ані пари з уст, тільки почулось, як завжди буває в таких випадках, човгання отого старця, що споконвіків никає в усіх церквах. Не помічаючи мене, він уклонився лівому вівтарю, почовгав далі й підійшов уже до Адальберта Празького. Отоді і я подався східцями вниз, із килимової доріжки ступив на кам'яні плити, потім, не озираючись, рушив шаховим візерунком до Марії, яка саме цієї хвилі справно, як я її й навчив, хрестилася по-католицькому.

Я взяв її за руку й підвів до кропильниці, посеред церкви, вже майже біля самого порталу, змусив обернутись обличчям до вівтаря й ще раз перехреститися, одначе сам цього не зробив, ба більше: коли вона надалася була стати навколішки, потяг її з церкви на сонце.

Ще тільки вечоріло. Східних робітниць на залізничному насипу вже не було. Зате перед самим приміським вокзалом маневрував товарняк. У повітрі гронами висіли комарі. Десь угорі забемкали дзвони. Але їхній дзвін потонув у гуркоті маневрового потяга. Комарині грона не розпадалися. Обличчя в Марії було заплакане. Оскар уже ладен був закричати. Що мені діяти з Ісусом? Я вже ладен був дати роботу своєму голосові. Та нащо мені його хрест? Одначе я добре розумів, що мій голос із вікнами в його церкві не впорається. То нехай і далі будує свій храм на людях, які носять ім'я Петро, чи Петрі, чи й геть на східно-прусський манір — Петрікайт.

— Гляди мені, Оскаре, щоб вікна в церкві були цілі! — прошепотів у мені диявол. — Бо він ще занапастить твій голос!

Отож я лише один-однісінький раз крадькома зиркнув угору, зміряв поглядом одне з тих новоготичних вікон і відвів очі, але не заспівав, не послав свій голос услід за поглядом, а поплентав поруч із Марією до підземного переходу попід Бангофштрасе, далі тунелем, де капало на голову, тоді нагору, до Кляйнгамерпарк, праворуч на Марієнштрасе, повз крамницю різника Вольґемута, ліворуч на Ельзенштрасе, через Штрісбах у бік Нового базару, де саме копали водоймище для потреб протиповітряної оборони. Лабесвеґ була вулиця довга, та зрештою ми все ж таки прийшли. Оскар облишив Марію й, подолавши дев'яносто східців, дістався на горище. Тут висіли простирадла, а за ними здіймалися купи піску для тої ж таки протиповітряної оборони, а за піском та відрами, за стосами позв’язуваних старих газет та горами черепиці лежала моя книжка й запасні барабани часів фронтового театру. А в коробці від черевиків — кілька електричних лампочок; вони вже давно згоріли, однак грушоподібної форми не втратили. Оскар узяв одну з них, розітнув її голосом, узяв другу й обернув на скляний порох, третій чистенько відтяв пузату половинку, на четвертій гарненько так виписав слово «ІСУС», після чого й скло, й напис перетворив на порох, хотів був зробити те саме ще раз, але лампочки скінчилися. Виснажений, я сів на купу протиповітряного піску. Виходить, Оскар ще мав свій голос. А Ісус, виходить, мав можливого наступника. Що ж до трясунів, то вони мали стати моїми першими учнями.