Розділ «Наступник Христа»

«Далі, татусю, розповідай далі! — наполягав би Куртик. — А хто отой вусатий дядько?»

Тоді я таємниче стишив би голос:

«А то — твій прадід Йозеф Коляйчек. Ти лишень поглянь, як у того палія спалахують очі, поглянь на божественну польську пихатість і практичне кашубське лукавство в нього на чолі! Зверни увагу й на перетинки між пальцями в нього на ногах. У тринадцятому році, коли зі стапелів саме сходив «Колумб», прадід потрапив під пліт, і йому довелося довго під ним пливти, поки він дістався до Америки й став там мільйонером. Та іноді він повертається до води, пливе назад і випірнає саме тут, де колись, скоївши пожежу, врятувався і доклав зусиль до того, щоб на світ з'явилася моя матуся».

«А отой вродливий чоловік, що досі ховався за жінкою, яка доводиться мені бабусею, а тепер сідає біля неї й погладжує їй руки? У нього такі самі сині очі, як у тебе, татусю!»

І тоді мені довелося б зібрати в кулак усю свою мужність, щоб, бувши поганим сином, сином-зрадником, відповісти своєму славному хлопчикові:

«А це, любий Куртику, на тебе дивляться дивовижні сині очі Бронських. Щоправда, ти зириш на світ сірими очима. Вони в тебе від матері. І все ж таки ти — викапаний Ян, що цілує руку бідолашній моїй матусі, чи його батько Вінцент, чоловік дуже й дуже чудний, однак по-кашубському — справдешній Бронський. Настане день, і туди повернемося й ми — повернемося до джерела, з якого йде запах ледь згірклого масла. Радій же!»

Аж там, в утробі моєї бабці Коляйчек або, як я це жартома називав, у бабиному шапличку з маслом, почалося б, за тодішніми моїми теоріями, справжнє сімейне життя. Навіть тепер, коли я, Бог-Отець, можу легко, завиграшки досягти й навіть перевершити Сина свого єдинородного і, що ще важливіше, самого Святого Духа, позаяк на мені лежить обов'язок хоч-не-хоч бути наступником Христа, так само як і сповнювати решту своїх професійних обов'язків, я, для кого нема нічого недосяжнішого, ніж повертатися до бабиної брами, малюю собі пречудові сімейні сцени в колі своїх предків.

І ось як я собі це уявляю, надто в дощові дні: бабця розсилає запрошення, і ми в ній збираємося. Приходить Ян Бронський; дірки від куль у своїх грудях — грудях захисника Польської пошти — він прикрасив квітками, скажімо гвоздиками. Марія, що дістала запрошения за моєю рекомендацією, несміливо підступає до моєї матусі, показує їй, намагаючись засягти прихильносте, бухгалтерські книги, що їх розпочала ще матуся й бездоганно веде далі Марія, і матуся вибухає своїм гучним кашубським сміхом, пригортає мою кохану, цілує в щоку й, підморгнувши, каже: «Та не карайся ти так, Маріє-Зеленавко! Ми ж бо обидвенькі вийшли за одного Мацерата й вигодували одного Бронського!»

Розмірковувати далі — наприклад, губитися в здогадах про отого сина, якого зачав Ян, виносила моя матуся в утробі бабці Коляйчек і нарешті привела на світ у шапличку з маслом, — я собі суворо забороняю. Бо якщо розповісти про це, то неминуче доведеться розповідати й ще про дещо. І тоді моєму однокровному братові Стефану Бронському, який, зрештою, належить теж до цього кола, ще скортить, чого доброго, поглянути одним оком на ідею спільної родини Бронських, а тоді й другим оком — на мою Марію. Тим-то свою розбурхану уяву я ліпше обмежу невинною сімейною зустріччю. Тепер я відмовляюся від третього барабанщика й від четвертого, годі й двох — Оскара та Куртика, розповідаю на своїй блясі тим, хто саме слухає, про Ейфелеву вежу, яка в чужих краях замінювала мені бабцю, і тішуся, коли гості, зокрема й Ана Коляйчек, яка їх запросила, дістають насолоду від нашої спільної гри на барабані й, прислухаючись до ритму, ляскають одне одного влад по коліну.

Так, спокуса велика — в утробі власної бабці осягати світ і стосунки в ньому, бути багатошаровим в обмеженому просторі, але Оскар (адже тепер він, як і Мацерат, батько лише гаданий) мусить повертатися до подій дванадцятого червня сорок четвертого року, до Куртикового третього дня народження.

Нагадую ще раз: хлопчикові подарували светрика, м'ячика, вітрильника, батіжка й дзиґу, а від мене він мав ще одержати біло-червоного, лакованого бляшаного барабана. Щойно малий обірвав усе на вітрильнику, до нього, ховаючи за спину бляшаного подарунка, підійшов Оскар; старий барабан у нього погойдувався нижче пояса. Ми стояли за крок один навпроти одного: Оскар, від горшка — два вершки, й Курт, теж від горшка — два вершки, але на два сантиметри вищий. Обличчя в Курта зробилося якесь зле, перелякане — він, певно, ще не дотрощив свого вітрильника й саме тієї миті, коли я дістав із-за спини барабана й підняв його вгору, відламав у «Паміра» — так називалася та посудина — останну щоглу.

Курт випустив з рук уламки, взяв барабана, потримав його, покрутив так і сяк, і обличчя в нього стало трохи спокійнішим, хоч і лишилося таке саме напружене. Настав час передати йому барабанні палички. На жаль, хлопчик не так зрозумів цей рух обох моїх рук; відчувши загрозу, він краєм барабана вибив у мене з рук палички, а коли я хотів був нахилився по них, схопив щось у себе за спиною і, щойно я простяг палички йому вдруге, цьвохнув мене своїм подарунком — мене, а не дзигу, він цьвохнув Оскара, а не дзиґу, яка ніби спеціально була для цього вся в борозенках, він хотів навчити свого батька, а не дзиґу, крутитися й гудіти, він батожив мене, подумки приказуючи: «Ну, стривай же, братику!» Так Каїн батожив Авеля, поки той закрутився дзиґою, — спершу трохи перехиляючись набік, потім чимдалі швидше й рівніше, і спершу він гудів низьким голосом, потім від цього невдоволеного бурмотіння перейшов до дзвінкого співу — співу дзиґи. І щораз вище здіймав Каїн своїм батогом мій голос, ось він уже залунав чисто-пречисто, ось уже якийсь тенор завів свою вранішню молитву — так співають, мабуть, лише відлиті зі стрібла янголи, Віденський хор хлопчиків, вимуштрувані кастрати; певно, так само співав і Авель, поки беркицьнувся горілиць, як невдовзі під батогом хлопчика на ім'я Курт беркицьнувсь і я.

Побачивши, що я вже лежу на підлозі, й почувши, як стихає тужливе гудіння, він ще кілька разів цьвохнув батіжком у повітрі, так наче руці його було все мало й мало. А тоді, не зводячи з мене недовірливого погляду, заходився ґрунтовно випробовувати барабана. Спершу він торохнув біло-червоним лаком по спинці стільця, потім мій подарунок гримнув на підлогу, а Куртик узявся шукати й таки знайшов масивний корпус колишнього вітрильника. Цією цуркою він і почав гамселити по барабану. Він не барабанив, ні, він трощив барабана. Його руки не спробували вибити жодного, навіть простісінького ритму. З напруженою, застиглою міною на обличчі Курт розмірено й монотонно гатив по блясі, яка не сподівалася такого барабанщика, блясі, яка могла витримати грайливий дріб легесеньких паличок, однак аж ніяк не таранні удари важких уламків від корпуса вітрильника. Барабан зіщулився, немовби хотів уникнути розправи, вихопившись із власної обичайки, ставши невидимкою, відмовившись і від білого, й від червоного лаку й лишивши тільки синьо-сірий круг благати змилуватись. Одначе син до батьківського подарунка милости не мав. А коли батько ще раз спробував був захистити барабана й, попри біль у всьому тілі, рушив килимом до сина, його знов спинив батіжок. Цього володаря стомлена дзиґа вже добре знала, вона перестала крутитися й гудіти, та й барабан остаточно втратив надію на співчутливого барабанщика, який грайливо виконує дріб і б'є паличками хоч і притьма, але не брутально.

Коли до кімнати ступила Марія, барабан уже обернувся на брухт. Вона взяла мене на руки, поцілувала в очі, у яких стояли сльози, поцілувала розсічене вухо, злизала кров із пошмагованих рук.

Ох, якби ж Марія поцілувала не просто скривджену, недорозвинену й, на жаль, неповноцінну дитину! Якби ж вона впізнала в мені побитого батька і в кожній рані побачила коханого! Яка б це була втіха, яким таємним, однак справжнім чоловіком я міг би стати їй у наступні похмурі місяці!

Спершу — самої Марії це, звісно, не стосувалося — лихо спостигло мого однокровного брата Стефана Бронського, який на Північному флоті тільки-тільки дістав звання лейтенанта і який на той час уже носив прізвище свого вітчима Елєрса; так назавжди урвалася його офіцерська кар'єра. Та коли Стефанів батько Ян, розстріляний на кладовищі в Заспе як захисник Польської пошти, носив за пазухою карту зі скатної колоди, то лейтенантський мундир прикрашував Залізний хрест другого ступеня, значок штурмовика-піхотинця і так званий Орден мороженого м'яса — медаль за участь у російській зимовій кампанії сорок першого — сорок другого років.

А наприкінці червня у матінки Тручинської стався крововилив, щоправда, легкий, у мозок, позаяк пошта принесла їй погану звістку. Унтер-офіцер Фріц Тручинський загинув за три речі воднораз: за фюрера, за народ і за вітчизну. Скоїлося це на Центральній ділянці, і Фріцового гаманця з фотокарточками гарненьких, переважно всміхнених дівчат із Гайдельберґа, Бреста, Парижа, Бад-Кройценаха й Салоніків, а також Залізного хреста другого ступеня, не пригадую вже котру нашивку за поранення, бронзового значка за ближній бій, дві відпорені нашивки за підбиті танки разом із кількома листами переслав із Центральної ділянки просто на Лабесвеґ до Ланґфура капітан на ім'я Канауер.

Мацерат допомагав як міг, і невдовзі матінці Тручинській стало трохи краще, хоч по-справжньому добре їй уже не стало ніколи. Вона сиділа нерухомо в кріслі під вікном і все розпитувала в нас із Мацератом, який двічі-тричі на день підіймався до неї й що-небудь приносив, де ж, власне, та «Центральна ділянка», чи далеко звідси й чи можна в неділю поїхати туди потягом.

Щодо цього Мацерат не міг їй нічого сказати, хоч би як хотів. Отож пробарабанити в довгі пообідні години матінці Тручинській — вона сиділа хоч і нерухово, однак весь час погойдувала головою, — кілька версій про чимдалі рухомішу Центральну ділянку випало мені, досить підкованому в географії завдяки екстреним повідомленням та воєнним зведенням вермахту.

А ось Марія, дуже прихильна до бравого Фріца, впала в набожність. Наприпочатку, тобто цілий липень, вона ще намагалася триматись завченої віри, щонеділі ходила до пастора Гехта в Христову церкву, і Мацерат іноді йшов із нею, хоч вона більше любила ходити сама.