Розділ «Нести знемогу до пані Ґреф»

Такі аргументи Мацератові, який, власне, і був ініціатором того запрошення, на думку ніколи, певна річ, і не спадали. Бо навіть у найсумнівніші хвилини свого життя — скажімо, коли доводилося ганебно програвати партію в скат, — Мацерат не мав сумніву, що зробив двох дітей та ще й годував сім'ю. Отож діда й бабу Оскарові випало побачити зовсім з іншої причини. Обох тих стареньких онімечили. Вони були вже не поляки, а по-кашубському їм тепер лише снилися сни. І називали їх тепер «фольксдойче», третьої групи. Крім того, Гедвіґ Бронська, Янова вдова, вийшла заміж за одного балтійського німця, який служив ортсбауернфюрером у Рамкау. Марґа й Стефан Бронські мали тепер надію носити прізвище вітчима, Елєрс, — у тому разі, звісно, якщо задовольнять їхні заяви, які вони вже подали. Сімнадцятирічний Стефан записався добровольцем до війська, був тепер на тренувальному плацу в Грос-Бошполі, де відбували підготовку піхотні частини, і мав усі шанси побувати на європейських театрах воєнних дій, тоді як Оскар, а в нього теж наставав призовний вік, мусив чекати зі своїм барабаном, поки у війську, чи на флоті, чи, може, в повітряних силах виникне потреба в такому ось трирічному барабанщикові.

Початок дійству поклав ортсбауернфюрер Елєрс. За два тижні до хрестин він запряг пару коней, посадив поруч із собою на козли Гедвіґ і приїхав на Лабесвеґ. Елєрс був кривоногий, хворий на шлунок, одне слово, Янові Бронському не рівня. Він сидів за столом у нашій вітальні, на цілу голову нижчий від своєї Гедвіґ із коров'ячими очима. Його приїзд приголомшив навіть Мацерата. Розмова не клеїлась. Побалакали про погоду, відзначили, що на сході багато чого відбувається, що там усе йде як слід і куди стрімкіше, ніж у п'ятнадцятому році, — про це згадав Мацерат, який у п'ятнадцятому й сам там був. Про Яна Бронського кожне намагалося не обмовитися й словом, поки я перекреслив усі їхні плани обійти його мовчанкою й, закопиливши, як дитина, губки, кілька разів гучно покликав Оскарового дядька Яна. Мацерат опанував себе й глибокодумно проказав кілька добрих слів про колишнього свого товариша й суперника. Елєрс одразу й велемовно висловив свою згоду з Мацератом, хоч сам свого попередника ніколи й навіч не бачив. Гедвіґ навіть спромоглася на кілька щирих сльозин, які повільно прокотилися по її щоках, і нарешті завершальне слово до теми «Ян»:

— Славний був чоловік. І мухи не вмів скривдити. Хто б міг подумати, що він отак накладе головою? Такий боязкий був, а дав, бач, застрелити себе за нізащо, ну таки ж за нізащо.

Після цих слів Мацерат попросив Марію, що стояла позад нього, принести кілька пляшечок пива, а в Елєрса спитав, чи вміє той грати в скат. Елєрс у скат грати не вмів, і з цього приводу висловив глибокий жаль. Але Мацерат виявився досить великодушним і цей невеличкий ґандж ортсбауернфюрерові пробачив. Він навіть поплескав Елєрса по плечу й, коли пиво вже поналивали в склянки, запевнив ортсбауерфюрера, що, мовляв, дарма, добрими друзями можна бути й тоді, коли хтось у скаті нічого не тямить.

Одне слово, так Гедвіґ Бронеька, тепер уже Гедвіґ Елєрс, знову переступила поріг нашого дому й привела з собою на хрестини мого сина Курта не лише свого ортебауернфюрера, а й колишнього свекра Вінцента Бронського, а також його сестру Ану. Мацерат, схоже, знав про все заздалегідь, бо гучно й щиро привітав обох стареньких ще надворі, під вікнами в сусідів, а коли моя бабця вже у вітальні запустила руку під свої чотири спідниці й дістала подарунка на хрестини — вгодовану гуску, — промовив:

— І нащо було так клопотатися, мамо?! Я тобі й так радий, навіть як ти приходиш із порожніми руками. Аби лиш прийшла.

Такі слова бабці прийшлись, однак, не до шмиги, їйбо хотілося почути, чого варта її гуска. Отож вона ляснула долонею по жирній птасі й невдоволено сказала:

— Та не тра' так ламатись, Альфредику. Це ж бо гуска не кашубська, а фольксдойчська і смакуватиме тобі так, як бувало до війни.

Так усі національні проблеми було залагоджено, і вже аж перед самісінькими хрестинами виникли деякі ускладнення, бо Оскар відмовився переступати поріг протестантської церкви. Навіть коли вони дістали з таксі мого барабана й спробували звабити мене до церкви тою бляхою, раз у раз запевняючи, буцімто до протестантської церкви можна вільно входити навіть із барабаном, я й далі лишався набурмосеним католиком і ладен був радше пробелькотіти коротеньку загальну сповідь на вухо його велебности Вінке, ніж вислуховувати протестантську проповідь на хрестинах. Мацерат здався. Мабуть, через те, що побоювався мого голосу й можливого відшкодування збитків, пов'язаних із ним. Отож я, поки в церкві хрестили мого сина Курта, сидів собі в таксі, розглядав потилицю водія, вивчав у дзеркальці в нього над головою Оскарову фізію, пригадував власні хрестини багато років тому й численні спроби його велебности Вінке вигнати диявола з малого Оскара.

Після хрестин посідали обідати. Зсунули докупи два столи й почали з «черепашачого» супу, хоч насправді його варили на яловичині. Ложки раз у раз цокали об краї тарілок. Ті, хто поприїздив із села, гучно сьорбали. Ґреф відставив мізинця. Гретхен Шефлєр той суп наче відкушувала. Густа поверх ложки на весь рот усміхалась. Елєрс поверх ложки розмовляв. Вінцент тремтів і не міг потрапити ложкою до рота. Тільки дві старі жінки, бабця Ана й матінка Тручинська, були цілком і повністю зосереджені на своїх ложках. Оскар випав, якщо можна так сказати, зі своєї ложки, вшився з кімнати й, поки за столом іще сьорбали суп, знайшов у спальні Куртову колисочку. Він хотів поміркувати над своїм сином, а вони там нехай горбляться над своїми ложками, чимдалі бездумніші, чимдалі вичерпаніші, хоч і черпають ложками в себе суп.

Блакитний тюлевий балдахінчик над плетеним візочком на коліщатах. Візочок був дуже високий, отож спершу я загледів лише щось рожево-синювате й зморщене. Тоді я став на барабан і міг уже краще роздивитися свого сонного сина, що нервово здригавсь уві сні. Ох, ці батьківські гордощі, вони завжди прагнуть високих слів! Та позаяк тут, біля візка з немовлям, мені не спало на думку нічого, крім короткої фрази: «Коли Куртові сповниться три роки, я подарую йому барабана», і позаяк мій син нічим не виказував, що там у нього в голові, й позаяк я міг лише сподіватися, що він піде в батька й матиме тонкий слух, то я ще раз, уже вкотре, пообіцяв йому барабана на третій день народження, а тоді зліз зі своєї бляшанки й знову спробував щастя серед дорослих у вітальні.

Вони там саме досьорбали свій так званий «черепашачий» супчик. Марія принесла консервований зелений горошок у маслі. Мацерат відповідав за печеню й подавав її сам. Він скинув піджака, в самій сорочці нарізав свинину — скибку за скибкою, і обличчя його, коли він схилявся над тим ніжним, соковитим м'ясом, було таке розкуто-лагідне, що я мимоволі відвів погляд.

Городникові Ґрефу подавали окремо. Йому принесли консервованої спаржі, круто зварених яєць і хрону зі сметаною, позаяк вегетаріанці м'яса не їдять. Та, як і решта гостей за столом, він узяв собі кавалок м'ятої картоплі, тільки присмачив її не підливою з печені, а розтопленим на сковорідці маслом, що його дбайлива Марія на тій невеличкій сковородці, яка шкварчала, з кухні йому й принесла. Усі пили пиво, а в Трефовій склянці стояв підсолоджений фруктовий сік. Розмовляли про оточення під Києвом, на пальцях підраховували загальну кількість полонених. Прибалт Елєрс у підрахунках виявився збіса метким, після кожних ста тисяч він спритно виставляв угору одного пальця, а потім, коли розчепірені пальці на обох руках позначали мільйон, знов починав загинати пальця за пальцем і так лічити далі. Коли тему російських військовополонених вичерпали — через щораз більші числа вона помалу втрачала цінність, і зацікавлення нею згасало, — Шефлєр заходився розповідати про підводні човни в Ґотенгафені, а Мацерат тим часом нашіптував на вухо моїй бабці Ані, що на корабельні в Шіхау мають сходити зі стапелів по два підводні човни щотижня. Городник Ґреф, своєю чергою, пояснив усім, чому підводні човни мають сходити зі стапелів не кормою вперед, а облавком. Він намагався цей процес ще й унаочнити, показуючи все на миґах, і ті з гостей, котрі захоплювалися підводними човнами, пробували старанно й незграбно наслідувати його рухи. Коли ліва рука Вінцента Бронського надалася зобразити човна, що занурювався на глибину, старий перекинув свою склянку з пивом. Бабця хотіла була його за це висварити, але Марія її вгамувала, сказавши, що це дрібниці, назавтра скатерку, мовляв, однаково треба буде прати, а коли на хрестинах люди сідають за стіл, то без плям, мовляв, не обходиться, це ж бо звичайна річ. Цієї миті надійшла матінка Тручинська з ганчіркою й почала вимочувати правою рукою калюжу пива на столі; в лівій руці вона тримала кришталеву вазу з шоколадним пудингом, посиланим тертим мигдалем.

Ох, якби ж до того шоколадного пудингу та подали були якусь іншу поливку або щоб узагалі не подавали ніякої! Але поливка була ванільна. Густа, тягуча, жовта ванільна поливка. Така банальна-банальна, звичайнісінька, а проте неповторна ванільна поливка. На землі нема, певно, нічого смішнішого й воднораз трагічнішого, ніж ванільна поливка. Ваніль розливала ніжні пахощі, чимдалі щільніше огортаючи мене Марією, тож оту призвідницю всіх ванілей на світі, оту, що сиділа поруч із Мацератом і тримала його за руку, мені вже не сила було ні бачити, ні терпіти.

Тримаючись за спідницю Ґрефихи, яка вгорі щось там сьорбала ложкою, Оскар сповз зі свого дитячого стільчика й так і лишився лежати у Ліни в ногах; цієї хвилини він уперше відчув той властивий їй дух, який ураз перебив, поглинув, знищив будь-яку ваніль.

Цей новий для мене дух мав якийсь кислуватий присмак, і все ж я й далі лежав, оповитий ним, доки він, як мені здалося, притлумив усі мої спогади, пов'язані з ваніллю. Поволі, нечутно й не викликаючи жодних спазмів, до горла мені підкотилася блювота й принесла полегкість. І поки з мене виходив черепашачий суп, непережована свиняча печеня, майже цілий зелений горошок і оті кілька ложечок шоколадного пудинґа з ванільною поливкою, я осягнув сенс своєї знемоги, я здався на волю своєї знемоги, Оскарова знемога лягла пластом біля ніг Ліни Ґреф — і я поклав собі відтепер і що Божого дня нести свою знемогу до пані Ґреф.