Розділ «Нести знемогу до пані Ґреф»

Можливо, він її й справді знав. Зате вона його навряд чи знала. Так само, як і сусіди та покупці, вона не вбачала у взаєминах Ґрефа з хлопчиками та підлітками, які досить частенько забігали до нього, нічого, крім звичайного захоплення молоді старшим товаришем і наставником, який хоч і не мав спеціальної підготовки, проте до виховання юні ставився із запалом.

А ось у мене Ґреф не викликав ні захвату, ні бажання стати в нього вихованцем. До того ж Оскар був не в його стилі. Звісно, якби я надумав був рости далі, то, може, й став би в його стилі, адже мій син Курт, якому тепер майже тринадцять, з його кістлявою й довгов'язою статурою — це просто втілення Трефового стилю, хоча вдався він загалом у Марію, від мене успадкував дуже мало, а від Мацерата — й узагалі нічого.

Коли Марія Тручинська й Альфред Мацерат брали шлюб, свідками в них були Ґреф і Фріц Тручинський, що саме приїхав додому у відпустку. А позаяк Марія, як і її чоловік, були протестанти, то вся церемонія обмежилася реєстрацією в магістраті. Було це в середині грудня. Мацерат у партійній формі промовив своє «так». Марія була при надії вже на третьому місяці.

Що гладкішою ставала моя кохана, то глибшою робилася Оскарова ненависть. Щоправда, проти її вагітности я не заперечував. Але те, що плід, зачатий мною, колись мав дістати прізвище Мацерат, убивало в мені будь-яку радість від майбутньої появи на світ спадкоємця. Тож коли Марія була на п'ятому місяці, я зробив першу спробу — хоча, звісно, й надто пізно — влаштувати їй викидня. Сталося це на Масницю. На мідній поперечині над прилавком, де зазвичай висять ковбаси й шпинат, Марія зібралася була почепити кілька серпантин і прикріпити дві клоунські личини з носами-картоплинами. Драбина, яка завжди надійно впиралася в полиці, цього разу була сяк-так прихилина до прилавка. Марія — аж угорі, руки її десь серед серпантин, Оскар — у самому низу, біля драбини. Підклавши під нижній щабель барабанні палички, налягаючи на драбину плечем і покладаючись на свій твердий намір, я підважив драбину й посунув її трохи набік. Марія серед серпантин і клоунських личин стиха, але злякано зойкнула, драбина похитнулась, Оскар відскочив убік, і Марія впала поряд із ним на підлогу, потягнувши за собою й той строкатий папір, і ковбасу, й личини.

Усе це мало страшніший вигляд, аніж було насправді. Марія лише підвернула собі ногу, їй довелося лягти в ліжко й узагалі поберегтись, а більше з нею нічого такого не сталося. Вона й далі розпливалась, але про те, хто допоміг їй підвернути ногу, не сказала навіть Мацератові.

Аж коли в травні наступного року, тижнів за три до очікуваних пологів, я вдруге спробував улаштувати їй викидня, вона, не виказуючи всієї правди, побалакала з Мацератом, своїм законним чоловіком. Якось за обідом, при мені, Марія промовила:

— Останнім часом наш Оскарчик, як заграється, то мов скажений стає, часом і в пузо мені буцне. Може, поки пологи, оддамо його до моєї матері? Тамечки якраз і місце є.

Мацерат її вислухав і взяв усе на віру. А насправді замір учинити вбивство допоміг мені зустрітися з Марією зовсім за інших обставин.

Якось в обідню перерву вона лягла на канапу трохи відпочити. Мацерат був саме в крамниці — перемивши після обіду посуд, він прикрашав там вітрину. У вітальні стояла тиша. Хіба що іноді прогуде муха, цокає, як завжди, годинник, а з приймача ледь чутно долинає повідомлення про успіхи наших парашутистів на Кріті. Я нашорошив вуха аж тоді, коли до мікрофона запросили великого боксера Макса Шмелінґа. Як я зрозумів, він, приземлившись після стрибка на кам'янисту крітську землю, пошкодив свою чемпіонську ногу й тепер мусив лежати й берегтися — точнісінько, як ото Марія, що, впавши з драбини, теж мала лежати в ліжку. Шмелінґ розмовляв спокійно, скромно, потім слово взяли парашутисти не такі знакомиті, й Оскар уже не слухав. Тиша; десь, може, муха, годинник — як завжди, радіо — ледве чутно.

Я сидів на своєму ослінчику біля вікна й споглядав Маріїне черевце на канапі. Дихала вона важко, очей не розплющувала. Час від часу я похмуро стукав паличками по своїй блясі. Але Марія не ворушилася, змушуючи мене, однак, дихати тим самим повітрям, що й її черевце. Певна річ, був тут ще й годинник, між гардиною й шибкою — муха, а також радіо з його кам'янистим островом Кріт на задньому плані. Але все це для мене дуже швидко немовби розтануло, я бачив лише черево, і вже не знав, ні в якій кімнаті воно здіймається горою, ні чиє воно, майже забув, хто зробив те черево таким пузатим, і відчував лише одне-однісіньке бажання: черево має зникнути, це помилка, воно заступить тобі білий світ, ти повинен устати й щось робити! Отож я й устав. Ти маєш подумати, що тут можна зробити. Отож я рушив до того черева, прихопивши щось дорогою. Ти маєш випустити трохи зайвого повітря, це недобре, що черево так здулося. Цієї миті я заніс те, що прихопив дорогою, і пошукав поглядом місце між Марїїними пухкенькими долонями, що лежали на череві й дихали разом із ним. Зважуйся нарешті, Оскаре, а то Марія ось-ось розплющить очі. Зненацька я відчув, що за мною вже стежать, хоч і далі не зводив очей з лівої Маріїної руки, яка ледь-ледь тремтіла; щоправда, я завважив, що праву руку вона відняла, що та рука щось собі намислила, тож не дуже й здивувався, коли Марія тією рукою викрутила Оскарові долоню, і ножиці з неї випали. Певно, якусь хвилю я ще стояв із занесеною, але вже порожньою рукою, чув годинника, муху, з приймача голос диктора, що завершував повідомлення про висадку на Кріт, потім відвернувся й, перше ніж почалася нова передача — бадьорі мелодії від другої до третьої години, — пішов з нашої вітальні, яка через оте черево, що заповнювало собою все довкола, зробилася для мене надто тісною.

А за два дні по тому Марія забезпечила мене новим барабаном і відвела до матінки Тручинської — в помешкання на третьому поверсі, що пропахло ерзацкавою і смаженою картоплею. Спершу я спав на канапі, позаяк Оскар відмовився лягати на колишнє Гербертове ліжко, де, як я побоювався, ще духмяніла Маріїна ваніль. Через тиждень старий Гайландт витяг сходами нагору моє дитяче дерев'яне ліжечко. Я дозволив поставити те одоробло біля ложа, яке колись німувало піді мною, Марією й нашим спільним шипучим порошком.

У матінки Тручинської Оскар утамувався чи, краще сказати, збайдужів. Адже тепер я вже не бачив того черева, бо підійматися сходами вгору Марія боялась. А я намагався не бувати в нашому помешканні на першому поверсі, бакалійній крамниці, виходити з під'їзду й навіть зазирати у двір будинку, де люди, позаяк з харчами ставало чимдалі сутужніше, знов розводили кролів.

Оскар здебільшого сидів над поштовими листівками, що їх надсилав чи привозив із Парижа унтерофіцер Фріц Тручинський. Слово «Париж» малювало в моїй уяві багато всіляких картин, і, коли матінка Тручинська дала мені листівку з Ейфеловою вежею, почав, розмірковуючи про залізну конструкцію тієї сміливої споруди, відбивати на барабані Париж, а тоді мюзет, хоча ні про який мюзет не чув зроду.

А дванадцятого червня — за моїми підрахунками на два тижні раніше, ніж треба, — під знаком Близнят, а не Рака, як я очікував, народився мій син Курт. Батько — в рік Юпітера, син — у рік Венери. Батько — під захистом Меркурія й домінуючим знаком Діви, що наділяє скепсисом і винахідливістю, син — також під захистом Меркурія, але під знаком Близнят, що наділяє холодним, упертим розумом. Те, що в мене пом'якшувала Венера під знаком Терезів в Оселі нового світила, Овен у тій самій Оселі псував у мого сина, до того ж я ще мав відчути вплив його Марса.

Матінка Тручинська збуджено і якось по-мишачому повідомила мені новину:

— Уявляєш, Оскарчику, журавель приніс тобі все ж таки братика! А я вже потерпала, щоб не якусь дівку-зеленавку, бо з нею потім лиха не обберешся!

Я саме барабанив по нотах Ейфелевої вежі й краєвиду Тріумфальної арки, який надійшов незадовго перед цим, але паличок не кинув. Матінка Тручинська — тепер уже й бабуся Тручинська — привітань від мене, схоже, й не чекала. І хоч була й не неділя, вона вирішила трохи підрум'янитися, схопила обгортку від цикорію, яка вже не раз ставала їй у пригоді, розвезла на щоках свіжу фарбу й, отак намазюкана, подалася з помешкання, щоб унизу, на першому поверсі, допомогти Мацератові, гаданому батькові.

Був, як я вже згадував, червень. Оманливий, до речі, місяць. Успіхи на всіх фронтах (якщо тільки успіхи на Балканах можна назвати успіхами), але попереду чекали успіхи ще більші — на сході. Туди вже посувалося сила-силенна військ. Залізниці працювали на повну потужність. Фріцові Тручинському, якому доти так весело жилося в Парижі, також довелося вирушити на схід, і подорож його не обіцяла завершитися дуже скоро, а відпустку з фронту не нагадувала й поготів. Зате Оскар спокійно розглядав собі лискучі листівки; він і далі розкошував у теплому Парижі на початку літа, знічев'я барабанив «Trois jeunes tambours», не мав нічого спільного з німецькими окупаційними військами, а отже, міг не боятися партизанів, які буцімто тільки й думали про те, щоб зіпхнути його з мосту в Сену. Ні, весь у цивільному я вибирався з барабаном на Ейфелеву вежу, милувався згори, як і годиться, широкою панорамою, почувався пречудово, мене, попри таку спокусливу висоту, не навідували гіркувато-солодкі думки про самогубство, отож аж після того, як я, дев'яносто чотири сантиметри заввишки, спускався на землю й уже стояв біля підніжжя вежі, мені знову спадало на гадку, що в мене народився син.

«Voila, син! — подумав я. — Коли йому сповниться три роки, я подарую йому бляшаного барабана. Отоді й побачимо, хто з нас справдешній батько — отой пан Мацерат чи я, Оскар Бронський».

У спекотному місяці серпні — якщо мене не зраджує пам'ять, нам тоді саме повідомили про успішну ліквідацію ще одного казана, смоленського, — мого сина Курта хрестили. Але як воно сталося, що на хрестини запросили мою бабцю Ану Коляйчек і її брата Вінцента Бронського? Якщо я знов пристану на ту версію, за якою Ян Бронський — мій батько, а тихий і завжди трохи дивакуватий Вінцент — мій дід з батьківського боку, то для того, щоб їх запросити, підстав було досить. Зрештою, мої дід і баба — прадід і прабаба мого сина Курта.