Розділ «Чуда не сталося»

Оскар відвернувся від серця Ісусового у правому нефі й, поспішаючи вздовж станцій хресного шляху — від першої, де Ісус завдає собі на плечі хреста, до сьомої, де той удруге падає під його тягарем, — дістався до головного вівтаря, над яким висів іще один Ісус, також скульптурний. Однак цей — чи то від утоми, чи то щоб краще зосередитися — заплющив очі. Але ж які він мав м'язи! Дивлячись на цього атлета зі статурою десятиборця, я відразу забував про Ісуса з очима Яна Бронського, й щоразу, коли матуся сповідувалася в його велебности Вінке, я ставав перед головним вівтарем, святобливо споглядав того гімнаста й збирався з думками. Вірите, я молився! «Любий мій учителю! — промовляв я до нього. — Ти для мене — взірець у гімнастиці, спортсмен над спортсменами, чемпіон у зависанні на хресті за допомогою дюймових цвяхів!» А він навіть жодного разу не затремтів! Вічне світло тремтіло, а він знай виконував свою вправу, набираючи якомога більше очок. Цокали секундоміри. Йому відлічували час. У сакристії служка бруднуватими пальцями вже начищав належну йому золоту медаль. Та Ісус віддавався цьому спорту не задля пошанування. Я згадував про віру. І, коли давало змогу котресь із моїх колін, ставав на нього й вибивав на барабані хрест, намагаючись пов'язати слова на взірець «пречистий» чи «скорботний» з іменами Джесі Овена та Рудольфа Гарбіґа, переможців минулорічної Олімпіади в Берліні. Але зробити так мені таланило не завжди, бо тоді довелося б назвати поведінку Ісуса непорядною щодо розбійників. Отож я його просто дискваліфікував, а тоді повернув голову ліворуч і, сповнений нових сподівань, у глибині церкви Серця Ісусового побачив третє скульптурне зображення небесного гімнаста.

«Дозволь мені помолитись аж тоді, як я побачу тебе тричі», — пробелькотів я, знову відчув під ногами кам'яні плити й, скориставшись шаховим візерунком на підлозі, рушив до лівого бічного вівтаря, щокрок міркуючи: «Він дивиться мені вслід, святі дивляться мені вслід — Петро, якого вони розіп'яли догори ногами, Андрій, якого прибили до косого хреста». Звідси, до речі, й Андріївський хрест. Є ще, крім того, Грецький хрест, а також Латинський, або Страсний. На тканинах, картинах і в книжках малюють хрести з хрестиками на всіх чотирьох кінцях, хрести з невеличкими, схожими на гаки поперечками на кінцях, хрести із ступінчастими поперечками. Хрести з дугоподібними поперечками, якірні хрести й хрести з двома конюшино-подібними кінцями мені випадало бачити на скульптурних зображеннях. Гарний вигляд має хрест із ліліями, популярний Мальтійський хрест, хрест-свастика заборонений; Деголлівський хрест, Лотаринзький хрест, а Антоніїв хрест у морських битвах називають Crossing the Т — за Т-подібним схрещенням двох флотів-супротивників. На ланцюжку висить хрест із вушком, у хреста-виделки вигляд огидний, у хреста Папи — папський, а російського хреста називають іще Лазаровим. Є ще й Червоний Хрест. У Синього Хреста перехрестя сині, хоч і не від спиртного. «Жовтий хрест» тебе отруїть, хрестоносці мені не страшні, хрестовий похід навернув мене до іншої віри, павуки-хрестовики пожирають один одного, на перехрестях я перехрещуюся з тобою, хрест-навхрест, перехресний допит, хрестоцвіті блішки завдають шкоди капусті. Параліч крижів — хрест на все життя... Я відвернувся, облишив хреста, став спиною й до гімнаста на хресті, ризикуючи, що той копне мені ногою в крижі, бо я вже ступав до Діви Марії, що тримала на правому коліні маленького Ісуса.

Оскар стояв перед лівим бічним вівтарем у лівому нефі. У Марії був такий самий вираз обличчя, який бував, мабуть, у його матусі, коли вона, сімнадцятирічна дівчина, працювала помічницею в одній крамничці у Тройлі й, не маючи за що піти в кіно, тільки замріяно розглядала афіші з Астою Нільсен.

Марія, однак, на Ісуса не звертала уваги, вона розглядала іншого хлопчика, який сидів у неї на правому коліні і якого я, щоб надалі уникати помилок, відразу назву Іоаном Хрестителем. Обидва хлопчики на зріст були такі, як я. Ісусові я, якщо казати точніше, дав би на сантиметрів два більше, хоч за Святим Письмом він був молодший від Хрестителя. Скульптор залюбки скористався нагодою зобразити трирічного Спасителя голеньким і рожевим. На Іоані — адже згодом він пішов у пустелю — була волохата шкура шоколадного кольору, що затуляла йому половину грудей, пузце і поливальничка.

Оскар, звичайно, ліпше зачекав би перед головним вівтарем чи в крайньому разі біля сповідальні, ніж стовбичити поблизу тих двох хлопців, не на літа розумних та ще й страшенно на нього, Оскара, схожих. Вони, звісно ж, мали сині очі й такий, як у нього, каштановий чуб. Бракувало тільки, щоб цирульник-скульптор обчикрижив обом оті безглузді кучерики, що нагадували коркотяги, й позалишав їм на голові «їжачки», як в Оскара.

Та не охота мені виснути біля отого малого Хрестителя, який своїм лівим вказівним пальцем тицяє на малого Ісуса, немовби ось-ось розпочне лічилочку: «Еники-беники їли вареники...» Я не маю бажання приставати до їхньої лічилочки, тож відразу називаю Ісуса на ім'я й доходжу висновку: близнюк! Цілком міг би бути моїм братом. Статура — моя, і поливальничок, що його на той час я використовував тільки як поливальничка, — теж мій. Він дивився на світ моїм, тобто Яновим, кобальтово-синім поглядом, і навіть рухи в нього були — й це дратувало мене найдужче, — як у мене.

Мій двійник здійняв обидві руки догори й стулив долоні в кулаки так, що в них легко можна було що-небудь устромити — скажімо, мої барабанні палички. Якби скульптор здогадався був зробити це, а на додачу ще й приліпив збоку до рожевих стегенець такого, як у мене, біло-червоного барабана, тільки з гіпсу, то з Ісуса вийшов би я, викапаний Оскар, що сидить на колінах у Богородиці й скликає барабанним боєм парафіян. На світі є речі, що їх, хоч би якими святими вони здавалися, лишати просто так, без уваги, не можна.

До Діви Марії, вбраної в сріблясто-зелені шати, до волохатої шкури шоколадного кольору на Іоані й до малого Ісуса кольору вудженої шинки вели три східці, що їх супроводжувала килимова доріжка. Там стояв Маріїн вівтар з недокрівними свічками й квіточками на будь-які гроші. У всіх трьох — зеленої Діви, бурого Іоана й рожевенького Ісуса — до потилиці були приліплені німби, завбільшки як тарілка. Сухозлотиця робила ті тарілки ще дорожчими.

Якби перед вівтарем не було східців, я б не поліз туди повік. Але всілякі східці, дверні клямки та вітрини були тоді для Оскара великою спокусою, і вони не лишають його байдужим навіть тепер, коли йому, здавалося б, досить і лікарняного ліжка. Отож він і не сходив з килимової доріжки, даючи кожному східцю спокусити його стати на наступний. Статуї стояли поряд із Маріїним вівтарчиком, і Оскар міг обстукати всю оту трійцю кісточками пальців — кого зневажливо, кого шанобливо. А його нігтям навіть пощастило зішкребти фарбу так, що з-під неї проступив гіпс. Фалди на Діві спадали, вигинаючись, згори додолу, до кінчиків її пальців на хмаровинні. З ледь помітної Маріїної гомілки можна було здогадатися, що скульптор ліпив спершу плоть, а вже потім накинув на неї фалди. Коли Оскар прискіпливо обмацав у малого Ісуса поливальничка, якого забули обрізати, а тоді погладив його і обережно стис у долоні, так наче хотів поворухнути, то тієї ж миті відчув і власного — відчув і задоволено, і якось незвикло збентежено водночас, а тому дав спокій Ісусовому, щоб за це йому дав спокій власний.

А втім, забули обрізати чи не забули — я махнув на те рукою, вивільнив з-під светрика свій барабан, скинув його з шиї й почепив на шию Ісусові, навіть не поламавши йому німба. Зробити це, якщо зважити на мій зріст, було не так і просто. Довелося видертись на саму скульптуру, щоб уже з хмаровиння, що правило за постамент, наділити Ісуса інструментом.

Оскар робив усе це не через те, скажімо, що прийшов до церкви вперше по тому, як його тут похрестили, тобто не в січні тридцять сьомого, а на Страсному тижні того самого року. Матуся цілу зиму докладала зусиль, щоб, ревно сповідаючись, якось дати лад своїм взаєминам з Яном Бронським. Тож Оскар мав досить часу й субот для того, щоб продумати свій запланований намір, проклясти її, виправдати, виносити новий план, обміркувати його з усіх боків і нарешті, відкинувши всі попередні, просто здійснити його за допомогою молитви на східцях перед вівтарем у Страсний понеділок.

Матуся виявила бажання висповідатись іще до розпалу великодньої метушні, тож увечері Страсного понеділка взяла мене за руку, і ми рушили вздовж Лабесвеґ, на розі біля Нового базару завернули на Ельзенштрасе, потім — Марієнштрасе, повз крамницю різника Вольґемута, біля Кляйнгамерпарку — ліворуч, підземним перехом під залізничною колією, де на голову завжди капало щось жовтувате й огидне, дійшли до церкви Серця Ісусового, що якраз навпроти залізничного насипу, й ступили досередини.

Прийшли ми пізно. Перед сповідальнею чекали вже тільки дві старі жінки та сором'язливий молодик. Поки матуся готувалася очистити своє сумління — послинюючи великого пальця, вона гортала реєстр гріхів, як ото гортають конторську книгу, коли заповнюють податкову декларацію, — я сповз із дубового сидіння й, намагаючись не потрапляти на очі серцю Ісусовому та гімнастові на хресті, прослизнув до вівтаря в лівій ніші.

Діяти треба було якомога швидше, проте я все ж таки не забув про Introitus.[1] Три східці — й Introibo ab altere Dei.[2] До Господа Бога, що дарує мені втіху від юних літ моїх. Геть барабана з шиї, і, протягло виводи чи Kyrie,[3] — на хмаровиння, жодної миті не затримуватися біля поливальничка, ба більше, незадовго до Gloria[4] перечепити бляшанку на Ісуса, та обережніше з німбом, а тепер — униз із хмаровиння, перепочинок, відпущення й прощення, але треба ще встигнути стромити палички до Ісусових долонь, згорнених саме для цього; один східець, два, три, я здіймаю догори очі, ще трохи килимової доріжки, нарешті кам'яні плити й молитовний ослінчик для Оскара, який стає навколішки на подушечку й, склавши долонями перед собою руки барабанщика — Gloria in excelsis Deo,[5] — раз у раз позирає повз них на Ісуса з барабаном, сподіваючись на чудо: чи ж таки забарабанить? Чи він не вміє барабанити? Чи йому барабанити не можна? Або він забарабанить, або він — Ісус не справдешній, скоріше вже Оскар — справдешній Ісус, а не цей, якщо він, звісно, так і не забарабанить.

Коли хочеш чуда, вмій чекати. Тож я й чекав, і спершу робив це терпляче, хоч, може, й не досить терпляче, бо що довше проказував я слова: «Очі всіх на тебе сподіваються, о Господи», замінивши, відповідно до свого наміру, «очі» на «вуха», то глибше розчарування поймало Оскара на тому молитовному ослінчику. Щоправда, він давав Господу всілякі шанси, заплющував очі, щоб той, поки за ним не підглядають, швидше зважився, нехай навіть іще й незграбно, розпочати, та зрештою, після третього «Credo»,[6] після Отця, Творця, видимого й невидимого, а також після Сина єдинородного, від Отця... істинний від істинного... зачатий, не сотворений... той і той — одне ціле... завдяки йому... задля нас і в ім'я нас він зійшов... прибрав подобу... став... навіть був... він був унизу... поховали... воскрес, як і сказано... піднісся... посів місце поруч... вершитиме суд над мертвими... і нема кінця-краю... вірую в... буде з тим... одночасно... промовляв через... вірую в єдину, святу, католицьку і...

Ні, тут я відчував лише його запах — запах католицизму. Про віру навряд чи вже варто було й згадувати. Та й до запаху мені було байдуже, я сподівався на інше: я хотів почути власну бляшанку, Ісус мав виконати моє бажання, подарувати мені невеличке, неголосне чудо! Його не конче було доводити до грому, сюди не конче мав щодуху прибігти вікарій Рашцея, і його велебності Вінке, щоб побачити чудо, теж не треба було над силу перти сюди свою тлусту плоть, а потім з протоколами до єпископату в Оліві, а тоді з єпископським висновком — до Риму. Ні, щодо цього шанолюбство мене не шкребло, Оскар не хотів, щоб його прилучали до святих. Він хотів невеличкого, але тільки свого чуда, щоб побачити й почути, щоб раз і назавжди зрозуміти, як йому, Оскарові, барабанити — за чи проти, щоб знати, хто з двох синьооких близнюків надалі матиме право називатися Ісусом.

Я сидів і чекав. «А матуся, — промайнула в мене тривожна думка, — тим часом у сповідальні й уже перейшла, мабуть, шосту заповідь». Дідок, що завжди швендяє в церквах, прошвендяв повз головний вівтар, а тоді й повз той, який стояв у лівому бічному нефі, привітав Діву Марію з хлоп'ям, завважив, певно, й барабана, тільки не здогадався, що то таке. І, старіючи на очах, почовгав собі далі.

Час, як мені здається, спливав, а Ісус бити в барабан і не думав. З хорів долинали голоси. Я вже потерпав, щоб там нікому не прийшло в голову сісти за орган. Ще, міркував я, влаштують, чого доброго, перед Великоднем репетицію, і тоді в їхньому гуркоті потоне тихесенький дріб малого Ісуса, коли той саме надумає барабанити.

Але орган не грав. А Ісус не барабанив. Чуда не ставалось, і я, хруснувши коліньми, підвівся з подушечки; розчарований і набурмосений, я почвалав килимковою доріжкою, переступаючи зі східця на східець, хоч тепер уже й не проказував усіх молитов, які тільки знав, а тоді вибрався на гіпсове хмаровиння, поперекидавши дорогою недорогі квіти. Я хотів забрати в того дурноверхого голого пуцьвірінка свого барабана.

Я й тепер визнаю і кажу про це знов і знов; так, я припустився помилки, коли надумав його вчити. І надала ж мені лиха година забрати в нього палички, лишивши йому бляшанку, й тими паличками спершу тихенько, а тоді вже гучніше, як ото часом робить нетерплячий учитель, щось набарабанити тому фальшивому Ісусикові й знов стромити палички йому до рук — щоб він показав, чого навчився в Оскара.