Розділ «Чуда не сталося»

Та не встиг я, не шкодуючи німба, відібрати в найтупішого з усіх учнів палички й бляшанку, як за спиною в мене (мій дріб уже виповнив усю церкву — від стіни до стіни й від підлоги до склепіння) виріс вікарій Рашцея, виросла матуся, виріс отой дідок, і вікарій смикнув мене за чуба, а його велебність ляснув мене по щоці, а матуся заплакала наді мною, і його велебність докірливо щось зашепотів до мене, а вікарій упав навколішки, потім підхопився на рівні, забрав в Ісуса палички, тоді ще раз упав навколішки вже з паличками, знов підхопився — по барабан, забрав його в Ісуса, зламав німба, зачепив паличками поливальничка в Ісуса, відламав край хмарки й навколішках — знов навколішках — повернувся на східці, але віддавати мені барабана не схотів, роздратувавши цим мене ще дужче й довівши до того, що я копнув ногою його велебність і засоромив матусю, якій і справді стало соромно через те, що я копав ногами, кусався, дряпавсь, а тоді вирвався від його велебности, вікарія, дідка й матусі, ту ж мить опинився перед головним вівтарем, відчув, як підскакує в мені диявол, і почув його голос — як тоді, коли мене хрестили: «Оскаре, — прошепотів диявол, — ти тільки поглянь, повсюди вікна, й у всіх — шибки, в усіх — скло!»

І поверх гімнаста на хресті — а він навіть не здригнувся, він просто мовчав — я пронизав своїм співом троє високих вікон апсиди, де червоним, жовтим і зеленим на синьому тлі було зображено дванадцятьох апостолів. Одначе ні в Марка, ні в Матвія я не цілився. Я цілився в голуба над ними, що стояв на голові й святкував Трійцю, і в Святого Духа цілився, і мій голос почав вібрувати, і своїм алмазом я вступив у бій із птахом, і... Чия ж то була провина — моя? Чи, може, гімнаста, який був проти, коли вже він не здригнувся? Чи то таки сталося чудо, тільки ніхто його не помітив? Вони бачили, як я тремчу, німо пориваючись до апсиди, і витлумачили — всі, крім матусі, — мою поведінку як молитву, хоч я просто прагнув битого скла. Та Оскар дав маху, його час іще не настав. Отож я впав на кам'яні плити й гірко заплакав, тому що Ісус схибив, тому що схибив Оскар, тому що його велебність і Рашцея не так мене зрозуміли й почали щось белькотіти про каяття. Не схибила лише матуся. Вона зрозуміла, чому я заридав, хоч загалом мала б радіти, що обійшлося без битого скла.

Вона взяла мене на руки, попросила вікарія віддати барабана й палички, пообіцяла його велебності відшкодувати збитки й аж після всього цього дістала від нього — я ж бо не дав їй висповідатись — відпущення гріхів. Оскарові теж дісталося трохи благодаті, але мені від неї було ні холодно, ні жарко.

Поки матуся виносила мене на руках із церкви Серця Ісусового, я лічив на пальцях: сьогодні — понеділок, завтра — Страсний вівторок, потім середа, Чистий четвер, а в Страсну п'ятницю йому й гаплик — тому, хто навіть барабанити не вміє, хто пошкодував мені битого скла, хто на мене схожий, а все ж таки фальшивий, хто має зійти в домовину, тоді як я барабанитиму й барабанитиму собі далі, тільки чуда повік уже не запрагну.