Розділ «Теон»

— Де вона? — спитала Голка.

Її сестри випорожнили цебра у круглу дерев’яну купільницю. Френя зачинила двері опочивальні й притулилася до них спиною.

— Де вона? — повторила Голка.

Ззовні залунав ріг. «Чи радше сурма. Фреї збираються до битви.» Теон відчув, як засвербіли відрізані пальці.

І раптом побачив її. Вона скупчилася у найтемнішому кутку опочивальні на підлозі, згорнувшись клубочком під оберемком вовчих шкур. Теон би й не помітив її, якби не шалене тремтіння. Джейна накинулася усіма хутрами, які знайшла, щоб сховатися від очей. «Чиїх? Наших? Чи чекала на пана чоловіка?» Думка, що Рамзай наближається, трохи не примусила його заверещати.

— Ясна пані! — Теон не міг змусити себе кликати її Ар’єю, а Джейною — не насмілився. — Не треба ховатися. Це друзі.

Хутро заворушилося. Назовні визирнуло око, блискуче від сліз. «Темне, надто темне. Каре око.»

— Теон?

— Пані Ар’є. — Робина підсунулася ближче. — Ви маєте піти з нами, і то хутко. Ми відведемо вас до вашого брата.

— Брата? — Обличчя дівчини вигулькнуло з-під вовчих шкур. — Я… я не маю братів.

«Вона забула, хто вона є. Забула своє ім’я.»

— Не маєте, — мовив Теон, — але ж колись мали. Навіть трьох. Робба, Брана та Рікона.

— Вони мертві. У мене не лишилося братів.

— Ви маєте зведеного брата, — заперечила Робина. — Отого, що тепер князь-гайворон.

— Джон Сніговій?

— Ми відведемо вас до нього, але рушати треба негайно.

Джейна підтягла вовчі шкури аж до підборіддя.

— Ні! Ви мене дурите. Це все він, мій… мій пан чоловік, мій коханий володар, це він вас послав, він хоче перевірити моє подружнє кохання. Так, я кохаю його, кохаю понад усе! — Сльоза покотилася її щокою. — Скажіть йому, ви скажіть. Я зроблю все, що він забажає… як забажає… з ним, чи… з собакою, чи… благаю вас, не треба відрізати мені ноги, я не намагатимусь втекти, ніколи й нізащо, я подарую йому сина, присягаюся, клянуся усім на світі…

Робина тихенько присвиснула.

— Побийте боги ту тварюку!