Розділ «Тиріон»

Він прокинувся на самоті й відчув, що ноші зупинилися.

Там, де був Іліріо, лишилася купа розчавлених подушок. Горлянку карликові дерло і шкрябало. А наснилося йому… що ж йому наснилося? Він уже й не пам’ятав.

Ззовні кілька голосів розмовляли мовою, якої він не знав. Тиріон просунув ноги крізь запони і зістрибнув на землю, де побачив, як магістрат Іліріо стоїть коло коней з двома вершниками, що нависають йому над головою. Обоє мали на собі кубраки вивареної шкіри під киреями темно-брунатної вовни, але мечі тримали у піхвах, і скидалося на те, що товстунові ніщо не загрожує.

— Треба відлити, — оголосив карлик, зійшов з дороги, розв’язав штани і полегшився у плутанину тернових кущів. Справа забрала чимало часу.

— Відливає він непогано, мушу визнати, — зауважив чийсь голос.

Тиріон струсив останні краплі й заправив прутень у штани.

— Це ще найменший з моїх багатих таланів. Бачили б ви, як я гівно відкладаю.

Він обернувся до магістрата Іліріо.

— Ви знаєте цих двох, магістрате? Мені вони скидаються на розбійників. Чи не дістати сокиру?

— Сокиру?! — вигукнув більший з двох вершників, дебелий чолов’яга з кошлатою бородою та шапкою яскраво-рудого волосся. — Чув, Хальдоне? Малий хоче з нами битися!

Супутник його був старший, чисто голений, з чітко окресленим худорлявим обличчям. Волосся його було зібране на потилиці у вузол.

— Щоб довести свою хоробрість, маленькі люди часто вдаються до нерозумних вихвалянь, — проказав він. — Але щось я сумніваюся, що цей хоча б качура приб’є.

Тиріон здвигнув плечима.

— Давайте сюди качура.

— Якщо наполягаєте.

Вершник зиркнув на свого супутника. Здоровань витяг з піхов меча-байстрюка.

— Осьо тобі Качур. Це я, сцикунчику.

«Рятуйте мене, боги.»

— Я гадав, качур буде трохи менший.