Розділ «Даянерис»

Небо було блакитне і безжальне, без жодної, хоч найкрихітнішої хмарки. «Скоро цегла розжариться, наче у печі, — подумала Дані. — А там, на піску, бійцям палитиме у ноги навіть крізь підошви сандалів.»

Джихікі зняла Данін шовковий халат у неї з плечей, Іррі допомогла зануритися у купальну водойму. На воді заграло, замерехтіло світло східного сонця, розбите тінню хурмового дерева.

— Ну нехай ті ями мусять відчинитися, гаразд… але ж навіщо вашій милості бути там власною особою? — спитала Місандея, миючи цариці волосся.

— Половина Меєрину чекатиме побачити мене, серденько.

— Ваша милосте, — мовила Місандея, — ся-одна благає дарувати їй зухвалість, але половина Меєрину чекатиме побачити, як люди спливатимуть кров’ю і помиратимуть.

«Має рацію, — подумала цариця, — та що вже поробиш.»

Невдовзі вона вирішила, що скільки не мийся, а все з себе не змиєш, і зіп’ялася на ноги, пустивши тиху хвилю. Вода потекла їй ногами і зібралася намистинками на грудях. Сонце потроху сходило небом; скоро збереться її народ. Якби була її воля, вона б цілісінький день плавала у запашному ставку, їла крижані плоди зі срібної таці та бачила сни про будинок з червоними дверми… але цариця належить своєму народові, не собі.

Джихікі принесла м’який рушник — зібрати вологу зі шкіри.

— Який токар ви хочете сього дня, халісі? — запитала Іррі.

— Жовтий шовковий. — Цариці зайців та кролів не можна без довгих вух. Жовтий шовк був легкий і прохолодний, а в ямі пануватиме страшна спека. «Червоні піски спалять ноги нещасним, які підуть на смерть.» — А згори довгий червоний серпанок.

Серпанок мав захистити від піску, що летітиме з вітром просто до рота. «А червоний колір сховає бризки крові.»

Поки Джихікі розчесувала Дані волосся, а Іррі фарбувала цариці нігті, обидві служниці весело теревенили про майбутні двобої дня. Потім знову з’явилася Місандея.

— Ваша милосте! Цар прохають вас приєднатися до них, коли будете вдягнені. З’явився також князь Квентин зі своїми дорнійцями. Благає перемовитися, якщо ваша ласка.

«Сього дня мені мало що до ласки.»

— Іншим разом.

При підніжжі Великої Піраміди на них чекав пан Барістан, стоячи коло розкішно прикрашених відкритих ношів у оточенні Мідних Звірів. «От тобі й пан дідуган» — подумалося Дані. Незважаючи на вік, лицар виглядав високим, струнким і вродливим у подарованому нею обладунку.

— Я б волів оточити вашу милість на сей день Неблазними, — мовив старий лицар, поки Гіздахр вітав свого родича. — Половина цих Мідних Звірів — відпущенці, не випробувані службою.

«А інша половина — меєринці сумнівної вірності» — лишилося недоказаним. Селмі не довіряв жодному меєринцеві, навіть з числа голомозих.

— Вони такими і лишаться, якщо ми їх не випробуємо.