Розділ «Даянерис»

Пагорб скидався на каменястий острів посеред зеленого моря. Спуститися з нього забрало в Дані половину ранку. Коли, вщент засапавшись, вона досягла підніжжя, їй боліли всі м’язи, паморочилося у голові й починалася лихоманка, ще й руки стерлися на каменях до сирого м’яса. «Та все ж потроху гояться» — вирішила вона, колупаючи пухиря, що саме луснув. Шкіра під ним була рожева і чутлива, з потрісканих долонь цебеніла світла, наче молоко, рідина, проте опіки справді починали гоїтися.

Відти, де вона стояла, пагорб здавався ще більшим, ніж згори. Дані вже звикла звати його Дракон-Каменем — за назвою стародавньої твердині, де народилася. Про той Дракон-Камінь вона нічого не пам’ятала, зате цей забуде не скоро. Нижні його схили вкривали жмути жорсткої трави та колючі кущі; вище починалася зубчаста плутанина голих скель, що круто і гостро стирчали просто в небо. Саме там, у неглибокій печері серед потрощеного каміння, гострих, наче бритва, гребенів та вузьких шпилів Дрогон облаштував собі лігво. Коли Дані уперше побачила пагорб, то зрозуміла, що дракон загніздився там уже давно. Повітря смерділо попелом, кожен камінь та дерево в полі зору були обпечені та почорнілі, ґрунт всипали розтрощені, обгорілі кістки… але дракон почувався тут у рідній домівці.

Дані знала, що то таке — коли тебе вабить рідна домівка. Два дні тому, видираючись на скелястий шпиль, вона помітила на півдні воду — тонку нитку, що на мить зблиснула під західним сонцем. «Струмок» — подумала Дані. Він був невеличкий, але ж мав привести до більшого, а той — до якоїсь річечки, а всі річки у цій частині світу рано чи пізно вливалися до Скахазадхану. А коли вона знайде Скахазадхан, лишиться тільки піти униз течією — і потрапиш до Невільницької затоки.

Певно, вона б охочіше повернулася до Меєрину на драконових крилах. Але скидалося, що Дрогон не поділяв її палких бажань.

Драконовладці старої Валірії давали ради своїм звірям за допомогою в’язальних чар та рогів, створених ворожбитством. Даянерис обходилася лагідним словом і жорстоким батогом. Верхи на драконовій спині вона часто почувалася так, наче знову навчається їздити. Коли Дані хльоскала свою срібну кобилку по правому боці, та повертала ліворуч, бо найперша звичка коня — тікати від небезпеки. Коли ж батіг прикладався до правого боку Дрогона, той повертав праворуч, бо дракон у відповідь на загрозу завжди нападає. Та інколи бік, по якому вона била, зовсім не важив, бо дракон летів туди, куди хотів, і її тягнув з собою. Ані ласкаве слово, ані удар батога не могли звернути Дрогона зі шляху, якщо він цього не бажав. Батіг радше дратував його, ніж завдавав болю — вона зрештою це зрозуміла, бо драконова луска стала твердіша за ріг.

І хай як далеко дракон залітав щодня, на захід сонця звичка вабила його додому, до Дракон-Каменя. «До його дому, не мого.» Її дім знаходився далеко, у Меєрині, де перебували її чоловік та її коханець. Певно ж, саме там було її місце.

«Іди, не спиняйся. Якщо озирнуся — пропаду.»

Разом із нею дорогу долали спогади. Хмари, побачені згори. Коні, дрібніші за мурах, що з громом копит чвалували крізь траву. Срібний місяць — так близько, що ось доторкнешся. Річки, сріблясто-блакитні згори, яскраві та мерехтливі у сонячних променях. «Чи побачу я ще хоч раз такі дива?» На Дрогоновій спині вона почувалася цілою. Високо в небі смуток цього світу не зачіпав її. Хіба можна таке покинути?

Але настав час. Юна дівчинка може бавитися цілісінький день, не зважаючи ні на що навколо. А вона була вже не дівчинка — доросла жінка, цариця, дружина, матір тисяч людей. Її діти мали в ній потребу. Дрогон схилився перед батогом, і вона мала схилитися теж. Мала знову вдягти корону, повернутися до гебанової лави та обіймів свого ясновельможного вінценосного чоловіка.

«Гіздахра, млявих поцілунків нареченого.»

Сонце того ранку було жарке, небо — блакитне і безхмарне. То було на краще, бо від Даніного одягу лишилися жалюгідні ганчірки, які зовсім не зігрівали. Один з її сандалів упав під час шаленого лету з Меєрину, а другий вона лишила коло Дрогонової печери, бо краще вже подорожувати зовсім босоніж, ніж взутою наполовину.

Свій токар та серпанок Дані кинула ще в ямі, а лляну нижню сорочку не на те шили, щоб вона витримувала спекотні дні та холодні ночі Дотракійського моря. Піт, трава, земля заплямували її; до того ж Дані відірвала смужку від подолу, щоб перев’язати литку. «На вигляд я, мабуть, заморена голодом жебрачка, — подумала вона, — та якщо дні стоятимуть теплі, то хоч не задубію на смерть.»

Перебування у степу виявилося самотнім, а на додачу — болісним та голодним… і все ж попри всі негаразди вона почувалася тут дивно втішеною. «Тут чи там поболить, у шлунку посмокче, вночі приморозить… та хіба це важить, коли вмієш літати?! Якби все повторилося, я б не вагалася.»

Нагорі піраміди у Меєрині мали чекати Іррі та Джихікі, пригадала вона. А також її мила книжниця-драгоманка Місандея і всі маленькі чашники та чашниці. Вони б принесли їй попоїсти, а вона б купалася у водоймі під хурмовим деревом. Добре було б знову відчути себе чистою. Дані не потребувала люстра, щоб знати, як страшно загидилася.

І нарешті, голод. Одного ранку вона знайшла трохи дикої цибулі на півдорозі донизу південним схилом, а пізнішої години того ж дня — їстівну рослину, схожу на чудернацьку червонясту капустину. Хай що воно було, Дані не знудило. Попри ці знахідки та ще одну рибинку, впійману в ставку з підземними джерелами коло Дрогонової печери, вона живилася, як могла, з решток драконових трапез: зчорнілих кісток, недогризків димливого м’яса, напівсирого, напівспаленого. Та Дані розуміла і відчувала, що цього не досить. Одного дня вона зненацька копнула босою ногою потрісканий овечий череп, що застрибав за гребінь пагорба. Дивлячись, як він котиться крутим схилом до моря трави, Дані усвідомила, що має піти йому вслід.

Крізь високу траву вона спершу вирушила доволі жвавим кроком. Земля між пальцями звеселяла теплом. Трава стояла зеленим гаєм, з неї заввишки. «Коли я сиділа на срібній біля мого сонця-та-зорь на чолі халазару, вона чомусь не здавалася такою високою.» Крокуючи вперед, вона відбивала лад на стегні пужалном батога, забраного в розпорядника ями. Батіг і ще хіба ганчір’я на спині — то було все, що Дані взяла з собою з Меєрину.

Хоча рухалася вона крізь живе зелене царство, зелень його не була темною і насиченою зеленню літа — навіть тут вже відчувався подих осені, якій услід невдовзі прийде зима. Трава була світлішою, сивішою, ніж Дані її пам’ятала — змарніла, немічна зелень на межі зжовтіння. А далі за жовтими барвами настане черга брунатних… а далі на траву чекає смерть.

Даянерис Таргарієн не була чужа у Дотракійському морі — величезному обширі трави, що простягався від Кохорської пущі до Матері Гір і Черева Світу. Вперше вона побачила його ще зовсім дівчинкою, але вже молодою дружиною хала Дрого, під час мандрівки до Ваес Дотраку, де її мали показати старим бабам-дошхалін. Тоді вигляд трави, що простягалася у нескінченність, аж перехопив їй подих. «Небо було блакитне, трава — зелена, а я — повна сподівань.» Поруч тоді їхав пан Джораг, буркотливий старий ведмідь, про неї дбали Іррі, Джихікі та Дорея, уночі її пригортав до себе сонце-та-зорі, а в черевці зростало дитя. «Раего. Я хотіла назвати його Раего. А дошхалін казали, що в мене народиться огир, який покриє світ.» Ніколи ще від тих напівзабутих днів у Браавосі та будинку з червоними дверми вона не почувалася такою щасливою.

Але в Червоній Пустелі всі її радісні надії обернулися на попіл. Її сонце-та-зорі впав з коня, маегі Міррі Маз Дуур замордувала Раего просто у череві матері, а Дані мусила власноруч, з милосердя задушити порожню оболонку хала Дрого. По смерті Дрого великий халазар тріснув і розбігся. Ко Поно першим оголосив себе халом Поно і повів за собою багато вершників та рабів. Ко Джахако став халом Джахако і повів геть ще більше. Маго, його кревноїзник, зґвалтував і вбив Ерою — дівчинку, яку Даянерис колись врятувала від нього. Лише народження драконів серед вогню та диму поховального вогнища хала Дрого врятувало Дані від тих, хто бажав би відтягти її до Ваес Дотраку і на решту днів життя оселити серед дошхалін.