Розділ «Джон»

— Бережіться щурів, пане воєводо. — Скорботний Ед повів Джона униз сходами, тримаючи в руці ліхтаря. — Як на них ступаєш, то вони страшно скиглять. Коли я був малий, моя матінка скиглила так само. Оце як замислюся: мо’, вона й сама була щурячого роду? А чого ж! Волосся мала мишаче, очиці-намистинки, полюбляла сир. Може, навіть хвоста мала ззаду, та я не дотумкав подивитися.

Всі споруди замку Чорного з’єднувалися під землею плутаниною проходів, які братчики звали «жуковинами». Під землею було темно і похмуро, тому жуковини рідко відвідувалися влітку, та коли здіймалися зимові вітри і починало сніжити, саме ними люди найшвидше пересувалися замком.

Шафарі вже почали користуватися жуковинами — про це свідчили запалені свічки, що Джон побачив у кількох стінних заглибинах уздовж проходів, та луна кроків попереду. На перехресті, де стрічалося чотири жуковини, на них чекав Бовен Марш, маючи при собі Віка Скіпку, високого та тонкого, наче спис.

— Оце підрахунки, зроблені три повороти тому, — розказав Марш Джонові, передаючи йому до рук товстий стос паперів, — для порівняння з нинішніми запасами. То що, почнемо зі збіжжя?

Вони рухалися крізь сіру пітьму підземного світу від однієї комори до іншої; кожна була зачинена товстими дубовими дверима з залізним замком завбільшки з невеличку тарілку.

— Звідси крадуть? — запитав Джон.

— Поки що ні, — відповів Бовен Марш. — Та коли настане зима, панові воєводі буде розумно поставити вартових.

Вік Скіпка носив ключі від комор на обручі навколо шиї. На погляд Джона вони усі здавалися однаковими, та Вік примудрявся знаходити потрібний для кожних дверей. Опинившись усередині, він витягав з торбини на поясі шматок крейди завбільшки з кулак і ставив позначки на кожному барилі, мішку та діжці, які рахував — а Марш тим часом порівнював новий рахунок зі старим.

У коморах зі збіжжям зберігався овес, пшениця, ячмінь, діжки грубо змеленого борошна. У коморах з городиною до сволок підвішені були в’язки цибулі та часнику, а на полицях громадилися лантухи моркви, редьки, селери, білої та жовтої ріпи. В одному льосі лежали кружала сиру такі велетенські, що посунути їх могли лише двоє людей. У наступному на десять стоп височіли стоси барил із солоною яловичиною, свининою, бараниною та тріскою. На сволоках у підвалі під димарнею висіло три сотні окостів та три тисячі довгих чорних ковбас. У прянищній комірчині знайшовся чорний перець, гвоздика, кориця, гірчичне зерно, колендра, шавлія проста й мушкатна, петрушка, важкі брили солі. В інших — барильця яблук, груш, сушеного гороху, сушених смокв, торби горіхів, каштанів, мигдалю, пласкі листки сухого копченого лосося, глиняні глеки оливок у олії, запечатані воском. Одна з комор містила засолених у горщиках зайців, оленячі окости в меді, квашену капусту, буряки та цибулю, солоні яйця та оселедців у діжках.

Рухаючись від комори до комори, оглядачі відчували, як у жуковинах холоднішає. Невдовзі Джон побачив у світлі ліхтаря власний морозний подих.

— То ми вже під Стіною?

— Скоро опинимося всередині, — відповів Марш. — М’ясо не псується у холоді. Для довгого зберігання мороз кращий за сіль.

Наступні двері зроблені були з іржавого заліза, а за ними лежав прогін дерев’яних сходів. Скорботний Ед рушив уперед з ліхтарем. Нагорі вони знайшли прохід довгий, як трапезна Зимосічі, але не ширший за інші жуковини. Стіни його складалися з льоду і їжачилися залізними гаками. На кожному гаку висіла чиясь туша: оббіловані олені чи лосі, бичачі боки, величезні свині, вівці з козами, навіть коні та ведмеді. Усе вкривала біла паморозь.

Поки чинився облік, Джон стягнув рукавичку з лівиці й торкнувся найближчої оленячої туші. Він відчув, як пальці прилипають, а коли одірвав, то залишив шматочок шкіри. Кінчики пальців заніміли. «А чого ти чекав? Над твоєю головою височіть крижана гора — стільки пудів льоду, що й Бовен Марш не порахує.» І все ж у коморі Джонові здалося навіть холодніше, ніж мало бути.

— Гірше, ніж я боявся, пане воєводо, — оголосив Марш, коли скінчив. Голос його лунав похмуро, як у Скорботного Еда.

Джон тим часом роздивлявся запаси і думав про те, що його оточує, мабуть, усе м’ясо світу. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.»

— Та невже? Як на мене, тут лежить чимало харчів.

— Літо було довге, врожаї — рясні, панство — щедре. Ми відклали вдосталь для Варти на три роки зими. Якщо трохи затягнути паски, то на чотири. Але ж тепер мусимо годувати людей короля і королеви, а ще дичаків… У самій лише Кротовині живе тисяча нахлібників, і ще прибуває. Учора коло брами з’явилося троє, позавчора — десяток. Так далі не можна. Оселити їх у Дарунку — ну нехай, але ж орати і сіяти вже запізно. Ще й рік не скінчиться, а нам лишиться вже сама ріпа та горохова юшка. А далі доведеться пити кров власних коней.

— Ням-ням! — зауважив Скорботний Ед. — Ніщо так не зігріває холодного вечора, як гарячий кухоль кінської крові. Я ще люблю згори кинути пучку кориці.