Розділ «Божа жертва»

На околиці, де село, напевне, колись випасало худобу, королевині люди будували вогнище.

«І де ж тепер та худоба?» Усюди завглибшки до коліна лежав сніг, але в одному місці вояки відгорнули його і довбали дірки у мерзлому ґрунті сокирами, заступами та кайлами. Вітер вихорився з заходу, наносячи ще снігу на скрижанілу поверхню озер.

— Не треба тобі на це дивитися, — мовила Аля Мормонт.

— Та не треба. Але подивлюся. — Аша Грейджой була донькою кракена, не страхопудливим дівчиськом, що мліло при вигляді людської безжальності.

День був темний, холодний, голодний — такий самий, як напередодні й решта перед ним. Майже увесь його вони перебули на льоду, тремтячи коло двійка дірок, проколупаних у меншому з замерзлих озер, і стискаючи у незграбних від товстих рукавиць руках рибальську волосінь. Зовсім нещодавно вони чіпляли на гачок по одній-дві рибки кожна, а люд вовчої пущі, звиклий до риболовлі з льоду, витягав і по чотири, і по п’ять. Але того дня Аша повернулася ні з чим, крім холоду, що просочився аж до кісток. Алі велося не краще. Вже три дні жодній з них не щастило упіймати ані рибинки.

Ведмедиця зробила ще одну спробу:

— Ну то мені не треба на це дивитися!

«Авжеж. Це не тебе хочуть спалити королевині люди.»

— То йди собі. Маєш моє слово: я не втечу. Куди мені тікати? До Зимосічі? — Аша зареготала. — Кажуть, дотуди всього лише три дні верхи.

Шестеро королевиних людей борюкалися з двома величезними стовпами, витесаними з сосни — намагалися занурити їх у ями, викопані шістьма іншими королевиними людьми. Аші не треба було питати, навіщо потрібні стовпи — вона знала сама. «Палі. Для паління.» Насувалася ніч, червоного бога треба було годувати. «Приношення крові та вогню, — казали королевині люди, — щоб Господь Світла обернув на нас своє вогняне око і розтопив ці трикляті сніги.»

— Навіть у сій царині пітьми та жаху нас захистить Господь Світла! — просторікував пан Годрі Парин перед товариством, що зібралося повитріщатися, поки палі забивали у ями.

— Де сніг, а де твій південський бог? До чого тут він? — забурчав Артос Кремінець. Чорну бороду йому вкривала кірка льоду. — На нас зійшов гнів старих богів. Це їх ми маємо уласкавити.

— Авжеж, — додав Великий Цеберник Вуль. — Твоє червоне Рагло в цих краях — ніщо. Лишень старих богів ним розлютили. Вони дивляться зі свого острова.

Село чиншовиків стояло між двома озерами, більше з яких мережили дрібні лісисті острівці, що витикалися над кригою, наче заморожені кулаки якогось потоплого велета. На одному такому острівці росло стародавнє покручене оберіг-дерево зі стовбуром та гіллям білим, як навколишні сніги. Вісім днів тому Аша ходила до нього з Алею Мормонт — ближче роздивитися червоні щілини очей та скривавлені вуста. «Це сік дерева, — казала вона собі, — смола, що тече всередині оберегів.» Та розум твердив одне, а очі бачили інше. Що бачиш — у те і віриш; а бачили вони засохлу кров.

— Це ви, північани, навели на нас сніги! — пручався Корліс Шеляг. — Ви та ваші гемонські дерева. Але Ра-Гльор нас врятує!

— Ра-Гльор прирече нас на погибель, — похмуро відповів Артос Кремінець.

«Чума на ваших двох богів» — подумала Аша Грейджой.

Пан Годрі Велетнева Смерть оглянув палі, добряче пхнув одну — упевнитися, що її вкопали міцно.

— То й добре. Послужать справі. Пане Клейтоне! Виводьте пожертву.