Розділ «Серсея»

Кожна ніч здавалася холоднішою за попередню.

Келія не мала ані комина, ані жарівниці. Єдине вікно було надто високо розташоване, щоб бачити з нього бодай щось, і надто вузьке, щоб з нього вилізти… зате достатньо широке, щоб пускати нічний холод. Першу сорочку, яку їй дали, Серсея розірвала на шматки, вимагаючи повернути їй власний одяг. Та натомість мусила мерзнути оголена. Коли їй принесли другу, вона хутко натягла її через голову, ще й подякувала, давлячись вимушеними словами.

Вікно пропускало ззовні також і шум. То був єдиний спосіб королеві дізнатися, що відбувається у місті — септи, які приносили їй їжу, не розповідали-бо геть нічого.

І це дратувало її найбільше. Хайме мав скоро з’явитися їй на порятунок… але як вона дізнається, коли саме? Серсея мала надію, що братові стане розуму не покинути військо позаду і не примчати на самоті — адже йому знадобиться кожен меч, щоб дати ради Бідолахам, які оточили Великий Септ. Вона щоразу запитувала про свого близнюка кожну зі своїх наглядачок, але жодна не відповідала. І про пана Лораса теж питала — за останнім почутим нею звітом він помирав на Дракон-Камені від ран, завданих йому в приступі замку. «Хай би вже помер, — думала Серсея, — і то якнайшвидше.» Смерть малого означала б порожнє місце у Королегвардії, яке могло стати її порятунком. Але септи так само зберігали мовчання про Лораса Тирела, як і про її брата.

Князь Кайбурн був її останнім і єдиним відвідувачем з зовнішнього світу; в іншому її товариство складалося з неї самої та трьох наглядачок, побожних і незворушних. Септа Унела була окостувата, схожа на чоловіка, з мозолястими долонями і насупленою мармизою, геть позбавленою вроди. Септа Моела мала цупке біле волосся і маленькі злостиві очиці, завжди примружені у підозрі, на зморшкуватому обличчі, гострішому за лезо сокири. Септа Сколера була тілиста і опецькувата, мала важкі цицьки, оливкову шкіру та вічний запах кислого молока навколо себе. Трійця приносила їй харчі та воду, випорожнювала горщик, кожні кілька днів забирала сорочку, щоб випрати, при тому залишаючи королеву мерзнути голою під ковдрою. Інколи Сколера читала їй з «Семикутної зірки» або «Святого молитовника». Жодного іншого слова, як і відповідей на свої запитання, Серсея від них не чула.

Усіх трьох септ вона ненавиділа і зневажала — майже так само, як тих, хто її зрадив. Облудні друзі, невірні слуги, чоловіки, що присягалися в вічному коханні, навіть власні її родичі… усі зрадили і повтікали тієї миті, коли були їй найпотрібніші. Озней Кіптюг, клятий слабак, зламався під канчуками і розбовкав у вухо верховного горобця таємниці, які мав понести з собою до могили. Його брати — вуличний непотріб, який вона піднесла на казкову висоту — сиділи на дупі й не робили геть нічого. Ауран Бурун, її адмірал, утік у море на дромонах, які вона йому збудувала. Ортон Добромир поспіхом повернувся до свого маєтку, Довгостолу, і забрав з собою дружину Таену — єдину справжню подругу королеви у ці жахливі часи. Гарис Звихт і великий маестер Пицель кинули її в полоні та віддали державу в руки тим самим людям, які змовлялися проти неї. Мерина Транта і Бороса Блаунта, присяжних оборонців короля, ніде не могли знайти. Навіть її брат у перших Лансель, що колись освідчувався їй у коханні, тепер був одним з її обвинників. А її власний дядько відмовив їй у допомозі, коли вона хотіла зробити його Правицею Короля.

Що ж до Хайме…

Ні, вона не вірила, відмовлялася вірити. Хайме з’явиться, щойно дізнається про її благання. «Приїзди негайно, — написала вона йому. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» Кайбурн божився, що лист неодмінно знайде її близнюка в річковому краю, де він перебував з військом. Але Кайбурн так і не повернувся. Хтозна — може, теж лежав мертвий, а голова стирчала на шпичці над брамою міського дитинця. А може, скнів у кам’яному мішку під Червоним Дитинцем, не встигнувши навіть надіслати її листи. Королева питала про нього разів сто, але наглядачки не казали ані слова. Все, що вона знала напевне — Хайме ще не прибув.

«Авжеж ні, — казала вона собі. — Але вже скоро. Щойно він приїде, верховний горобець і його посіпаки заспівають іншої.»

Серсея ненавиділа почуття безсилля і безпорадності. Вона погрожувала, але погрози стрічалися з кам’яними обличчями та глухими вухами. Вона наказувала, але на накази ніхто не зважав. Вона закликала до милосердя Матері, до природнього співчуття одних жінок до інших, але три септи, напевне, разом зі спокусами сього світу відкинули і власну жіночу природу, коли складали свої обітниці. Королева спробувала причарувати їх ласкою та привітним словом, покірно приймаючи нові випробування. Та септи були невблаганні. Вона пропонувала їм коштовні нагороди, послаблення майбутньої кари, золото, шану, посади при дворі. Та її обіцянки вони сприймали так само байдуже, як її погрози.

І ще вона молилася… о, як вона молилася! Вони вимагали від неї молитов, і вона корилася — сумирно відчитувала, скільки треба, ще й на колінах, мов пересічна вулична потіпаха, а не донька Скелі. Вона молилася про звільнення, про порятунок, про Хайме. Уголос королева благала богів про захист невинної жертви; мовчки закликала їх подарувати обвинникам раптову і болісну смерть. Вона молилася, доки не стерла коліна до сирого м’яса, доки язик не розпух у роті так, що трохи її не задушив. Усі молитви, яких її навчили ще дівчинкою, повернулися до Серсеї у келії, а за потреби вона вигадувала собі нові, закликаючи до Матері й до Діви, до Батька і до Воїна, до Стариці й до Коваля. Молилася вона навіть Морокові. «Коли на морі шторм, то кожен бог згодиться.» Але Седмиця небесна виявилася глухішою за своїх слуг земних. Серсея проказала їм усі слова, які знала, віддала усю пристрасть, яку мала в собі, віддала усе… крім хіба сліз. «Моїх сліз вони не побачать» — вирішила королева про себе.

Серсея ненавиділа почуватися слабкою. Якби боги подарували їй силу, що мав у руках Хайме і той п’яний бевзь Роберт, вона б сама собі облаштувала втечу. «О, якби ж мені меча і хисту володіти ним!» Вона мала серце воїна, та боги в своїй сліпій ненависті дали їй кволе тіло жінки. Наприпочатку королева пробувала опиратися, та септи подолали її числом — надто їх було багато, ще й дужіших, ніж здавалося на перший погляд. Всі до останньої виглядали бридкими старими шкириндами; але всі їхні молитви та відправи, старанне шкрябання підлоги та лупцювання послушниць дрючками зробили святих сестер зашкарублими, наче корені дерев.

До того ж вони не дозволяли їй перепочити. Удень чи вночі, коли королева заплющувала очі для сну, одна з її наглядачок миттю з’являлася будити її та вимагати сповіді гріхів. На Серсею поклали тяжкі звинувачення у перелюбстві, грішному зляганні, державній зраді, ба навіть убивстві — бо Озней Кіптюг зізнався, що задушив попереднього верховного септона за її наказом.

— Я прийшла почути розповідь про ваші злодійства, — гарчала септа Унела, трусячи королеву за плече.

Септа Моела розводилася, що спати королеві насправді не дають її тяжкі гріхи.

— Лише невинним даровано насолоду спокійного, нічим не стурбованого сну. Зізнайтеся у гріхах, і спатимете, наче новонароджене немовля.

Прокинутися і заснути, знову прокинутися і знову заснути… кожну ніч дерли на шматки жорстокі руки її мучительок, і кожна ніч була холоднішою та лютішою за попередню. Година сови, година вовка, година солов’я, схід місяця і захід місяця, світанок і сутінки… всі вони дибали повз неї, наче п’яні гульвіси з шинку додому. Яка нині година? Який день? Де вона знаходиться? Чи спить і бачить сон, а чи вже прокинулася? Ті уривки сну, які дозволялися королеві, перетворилися на гострі друзки і шматували їй розум на клапті. З кожним новим днем Серсея почувалася глухішою до світу, втрачала здоровий глузд, палала у виснажливій гарячці. Королева вже не тямила, скільки часу сидить ув’язнена у келії нагорі однієї з семи високих башт Великого Септу Баелора. «Я тут зістарюся й помру» — одного разу в відчаї подумала вона.

Але цього Серсея не могла собі дозволити. Адже в ній мав потребу її син. І не меншу — її королівство. Вона мала звільнитися за всяку ціну, хай яка на неї чигала небезпека. Її світ стиснувся до келії завбільшки шість на шість стоп, нічного горщика, грудкуватого солом’яника і ковдри темної вовни, од якої в неї свербіло все тіло — та все ж вона лишалася спадкоємицею князя Тайвина, донькою Скелі.

Виснажена браком сну, змучена холодом, що вповзав до башти щоночі, закатована голодом і лихоманкою, Серсея нарешті прийшла до думки, що має покаятися перед своїми полонителями. Тієї ж ночі, коли септа Унела з’явилася вирвати королеву з обіймів сну, то побачила її на колінах у сумирному чеканні.