Розділ «Теон»

— Колінкарі! — презирливо пирхнула Вербиця. — Князькатий князь сказав своє княже слово, а вони й раденькі кланятися!

— На них усіх чигає смерть! — весело цвірінькнула Голка.

— І на них, і на нас, — відповів Теон. — Навіть якщо ми проберемося повз варту… як ви зібралися вивести панну Ар’ю?

Голка всміхнулася.

— Шість жінок зайде, шість вийде. Хто їх роздивляється, тих служниць? Старкову панну ми перевдягнемо Білкою.

Теон зиркнув на Білку. «Вони справді схожі на зріст і обсяг. Може, і вийде.»

— А Білка як звідти вибереться?

Білка відповіла сама за себе.

— Вилізу з вікна, та й потраплю просто до божегаю. Коли мене вперше брат узяв у наскок на південь від Стіни, мені було дванадцять років. Тоді й ім’ячко собі заробила. Брат сказав, що я видираюся, наче білка на дерево. Відтоді я подолала Стіну шість разів — туди й назад. Гадаю, кам’яною вежею вже якось злізу.

— Задоволений, перевертню? — запитала Робина. — Ну то до справи.

Схожа на склепінчасту печеру кухня Зимосічі займала окрему будівлю, поставлену оддалік головних веж і палат замку на випадок пожежі. Всередині щогодини змінювалися пахощі — печене м’ясо, смажена цибуля, свіжоспечений хліб. Руз Болтон поставив коло дверей кухні варту — годуючи стільки ротів, треба було пильнувати кожен шматочок. Навіть на кухарів та кухарчуків наказано було накидати оком. Але вартові добре знали Смердюка — полюбляли навіть глузувати з нього, коли він приходив по гарячу воду для купелі пані Ар’ї. Жоден, утім, не насмілювався на щось гірше, ніж кпини; всі знали, що Смердюк — улюблене звірятко князя Рамзая.

— Принц гидючий, князь смердючий зізволили припхатися по гарячу воду! — оголосив один з вартових, коли перед ним з’явилися Теон зі служницями, але без перешкод розчахнув двері. — Ну ж бо, ворушіться! Не марнуйте солодке тепло.

Опинившись усередині, Теон ухопив за плече першого-ліпшого кухарчука.

— Гарячої води для нашої пані, хлопче! — наказав він. — Шість повних відер, і щоб була гаряча, аж кипіла. Князь Рамзай полюбляє дружину чистою та рожевою.

— Авжеж, м’сьпане, — буркнув хлопчина. — Негайно, м’сьпане.

«Негайно» забрало більше часу, ніж Теон сподівався. Жоден з великих казанів не був чистий, тому кухарчук мусив спершу відшкрябати один, а тоді вже ставити у ньому воду. Далі вони чекали вічність, доки окріп завирує бульками, і ще дві вічності, щоб наповнити шість дерев’яних відер. Абелеві жінки стояли мовчки, з укритими каптурами обличчями. «Ні, навіщо вони так!» Справжні служниці ніколи не бовваніли німо й нерухомо — вони дражнили кухарчуків, загравали до кухарів, щипали собі від страв шматочок того і крихту сього. Робина та її сестри-змовниці не хотіли притягати до себе увагу, але натомість домоглися протилежного — невдовзі вартові почали кидати на них зачудовані погляди.

— А де Масія, Джез та решта дівчат? — запитав один з них Теона. — Оті, що завжди приходять?

— Вони розгнівили пані Ар’ю, — збрехав він. — Минулого разу її вода вистигла, ще й купелі не діставшись.

Гарячий окріп наповнив повітря хмарами пари, розтопивши сніжинки, що невпинно летіли згори. Вервечка рушила назад крізь ту саму плутанину рівчаків з крижаними стінками. З кожним кроком вода плескотіла у відрах, потроху вистигаючи. До того ж проходи юрмилися вояками: лицарями у броні, вовняних вапенроках та хутряних кожухах, списниками з ратищами на плечах, лучниками з ненапнутими стрижнями луків та сагайдаками стріл, охочекомонниками, машталірами з бойовими конями у поводі. Фреївці мали на собі значки з баштами-близнюками, вояки Білої Гавані — водяника з тризубом. Вони долали снігові заметілі у протилежних напрямках, сторожко окидаючи один одного поглядами, але жоден меч не вилетів з піхов. «Тут бійки не буде. А у лісі… хтозна, що станеться у лісі.»

Двері великого кам’янця стерегли з півдесятка старих, гартованих стражників Жахокрому.