Розділ «Давос»

«Весела сповитуха» увійшла до Білої Гавані з вечірнім припливом. Її латаним вітрилом з кожним подихом вітру пробігали жваві рясиці. То був старий коч, який навіть замолоду ніхто не хвалив за красу. На носі його було різьблено сміхотливу жінку, що тримала за ногу немовля; і щоки жінки, і сіднички немовляти поцяткувала шашіль. Боки корабля вкривали численні шари непоказної брунатної фарби; вітрила були сірі, побиті довгим ужитком. На такий корабель ніхто б не кинув другий погляд — хіба затим, щоб здивуватися, як це він досі тримається на воді. Втім, у Білій Гавані корабель добре знали — впродовж багатьох років він вірно служив не надто жвавій торгівлі між тутешнім портом і Сестриновим.

Не таке прибуття малював собі в уяві Давос Лукомор, коли наставляв вітрила разом із Саладором та його флотом. Тоді все ввижалося йому простішим. Круки не принесли королю Станісу вірності Білої Гавані, тому його милість надіслав до князя Мандерлі особистого посла. Щоб показати силу, Давос мав прибути на Саладоровому галеасі «Валірієць» з рештою лисенійських кораблів за спиною. Усі короби суден були смугасті: чорно-жовті, рожево-сині, біло-зелені, лілово-золоті. Лисенійці кохалися у яскравих кольорах, а Саладор Саан серед них був найбарвистіший. «Він би, мабуть, звався Саладор Стобарвний, — подумав Давос, — якби шторми не поклали край барвам та розкошам.»

Натомість він мусив прокрадатися до міста, як двадцятьма роками раніше. Не знаючи, які справи чиняться у місті, розумніше було вдавати з себе пересічного жегляра, ніж зацного пана.

Перед ним на східному березі, де річка Білий Ніж пірнала у затоку при своєму гирлі, здіймалися мури Білої Гавані з побіленого вапном каменю. Чимало укріплень було полагоджено та облаштовано, відколи Давос був тут востаннє років зо п’ять чи шість тому. Пришиб із хвилерізом, що розділяв внутрішню та зовнішню гавань, було зміцнено довгою кам’яною стіною заввишки у тридцять стоп і завдовжки більше як у півтори версти, з баштами щопівсотні сажнів. Здіймався дим вогнищ і з Тюленячої Скелі, де колись стояли самі руїни. «Це може бути добре або погано — залежить, на чий бік стане князь Виман.»

Давос завжди любив це місто, відколи вперше побував тут корабельним учнем на «Морському коті». Мале порівняно зі Староградом чи Король-Берегом, воно було чисте і ошатне, з широкими та прямими брукованими вулицями, де подорожньому важко було заблукати. Будинки, муровані з каменю та побілені вапном, мали круті гострі дахи темно-сірої черепиці. Роро Ухорис, старий дивакуватий керманич «Морського кота», колись стверджував, що розрізнить один порт від іншого за самими лише пахощами. Міста подібні до жінок, наполягав він: кожне має свій неповторний запах. Староград тхнув квітами, як надміру напахчена вдовиця. Ланіспорт нагадував молоду скотарку — свіжу, звабливу, щойно від землі, з пахощами диму багаття у волоссі. Король-Берег смердів, наче немита хвойда. А Біла Гавань мала запах гострий та солоний, з легким присмаком риби. «Так має пахкотіти русалка, — бувало, казав Роро. — Це пахощі моря, яке воно є.»

«Русалка зберегла свій запах» — подумав Давос, хоча почув носом і певні домішки — приміром, дим болотнини від Тюленячої Скелі. Ця морська каменюка вивищувалася над підходами до зовнішньої гавані; важкий сіро-зелений стрімчак стирчав над водою на п’ятдесят стоп. Верхівку його вінчало коло вивітрених каменів — старе городище першолюдей, що стояло покинуте і занедбане протягом століть. Але занедбання зрештою скінчилося — Давос побачив скорпіони та вогнеплюйки позаду кам’яних зубців та арбалетників, що визирали між ними. «Холоднувато там нагорі. Та й вогкувато теж.» Під час усіх його попередніх відвідин на гострих каменях унизу стрімчака можна було бачити тюленів, що вигрівалися на сонечку. Сліпий Байстрюк завжди примушував Давоса їх рахувати, коли «Морський кіт» наставляв вітрило з Білої Гавані — що більше тюленів, казав Роро, то більший успіх чекатиме на них у подорожі. Але зараз там не було жодного звіра — їх відлякали дим та збройна сторожа. «Мудріша людина побачила б тут засторогу. Мав би я розуму в голові хоч наперсток — поплив би геть із Саладором.» А й справді — міг же вирушити на південь, до Мар’ї з синами. «Я втратив чотирьох синів на службі королю. П’ятий служить йому зброєносцем. Невже я не маю права плекати й берегти двох хлопчиків, що мені лишилися? Я вже так довго їх не бачив.»

У Східній Варті чорні брати сказали йому, що між Мандерлі у Білій Гавані та Болтонами у Жахокромі любові не водиться. Залізний Престол підніс Руза Болтона до титулу Оборонця Півночі. Здавалося розумним, що Виман Мандерлі має стати за Станіса. «Біла Гавань не втримається на самоті. Місту потрібен союзник і захисник. Князь Виман має потребу в королі Станісі так само, як король у ньому.» Принаймні так їм здавалося у Східній Варті.

У Сестринові їхнім сподіванням було завдано жорстокого удару. Якщо князь Борел сказав правду, то Мандерлі має намір з’єднати свою потугу з Болтонами і Фреями… ні, краще про це не думати. Однак правда скоро стане відома. Давосові лишалося молитися, щоб не прибути запізно.

«Отой мур на хвилерізі приховує внутрішню гавань» — усвідомив він, поки «Весела сповитуха» спускала вітрило. Зовнішня гавань була більша, але внутрішня давала кращий прихисток кораблям на котві, ховаючи їх з одного боку за міським муром, з іншого — за громаддям Вовчого Лігва, а тепер іще й за муром на хвилерізі. У Східній-Варті-біля-Моря Котер Пайк розказав Давосові, що князь Виман будує бойові галери. За тими стінами їх могло ховатися зо два десятки — озброєних і готових за першим словом вийти у море.

За товстими білими мурами міста гордовито стояв світлий, аж блідий Новий Замок. Давос також бачив баню даху Септу Снігів, увінчану великими подобами Седмиці — коли Мандерлі витіснили з Обширу, вони привезли з собою віру своїх пращурів. У Білій Гавані був і свій божегай, похмура плутанина коренів та гілля між каменями, зачинена у чорних викришених стінах Вовчого Лігва — старовинної фортеці, що нині правила за в’язницю. Та пануванню септонів над душами вірян божегай не перешкоджав.

Водяник дому Мандерлі стрічався тут на кожному кроці. Він майорів на прапорах над вежами Нового Замку, над Тюленячою Брамою, над мурами міста. Північани у Східній Варті божилися, що Біла Гавань ніколи не порушить своєї відданості Зимосічі, але Давос ніде не бачив лютововка Старків. «І лева тут теж немає. Князь Виман не міг стати за Томена — інакше б вивісив його корогви.»

Корабельні при порті юрмилися людьми та кораблями. Купа дрібних човнів стояла припнута коло рибного базару, вивантажуючи вилов. Поруч Давос побачив три річкові чайки — довгі вузькі човни міцної будови, спроможні долати швидкі течії та скелясті стрімнини на Білому Ножі. Проте найбільше його цікавили кораблі для мореплавства: двійко не надто показних думбасів, так само побитих вітрами та хвилями, як «Весела сповитуха», торговельна галера «Штормова танцівниця», кочі «Відважний магістрат» і «Ріг достатку», галеас із Браавосу, помітний своїм ліловим коробом та вітрилами…

…а за ними — королівський бойовий корабель.

Давосові крихкі сподівання хтось наче штрикнув гострим ножем. Коріб судна був чорний з золотом, на носі здіймав лапу лев. «Лев’яча зірка» — виднілися літери на задку під прапором, що плескав на вітрі та ніс на собі знак короля-хлопчака на Залізному Престолі. Ще рік тому він не зумів би їх прочитати, але маестер Пилос трохи навчив його цієї науки ще на Дракон-Камені. Цього разу, проте, вміння читати не подарувало йому ані краплини втіхи. Давос молився, щоб галера загубилася у одному з тих штормів, які пошарпали флот Саладора Саана, проте боги не мали до нього ласки. Фреї були тут, і він мусив стати з ними лицем до лиця.

«Весела сповитуха» поволі наблизилася до вичовганого дерев’яного пришибу в зовнішній гавані, досить далеко від «Зірки». Поки жеглярі припинали її до паль та скидали на берег місток, капітан неквапом причалапав до Давоса. Кассо Могат вибився у керманичі з покидьків вузького моря — його у Сестринові народила повія від якогось ібенійського китолова. П’яти стоп на зріст, але дуже волохатий, він фарбував волосся та вуса у колір зеленого моху, а тому скидався на пеньок дерева у жовтих чоботях. Незважаючи на кумедну зовнішність, морську справу він знав добряче, хоча його жеглярі під ним аж стогнали.

— Скільки часу вас не буде?

— Принаймні день. Може, довше.

Давос на власній шкурі дізнався, що вельможне панство не надто поспішає приймати прохачів. Він мав підозру, що довге зволікання — то їхній спосіб примусити гостя непокоїтися і відтак натішитися владою над ним.

— «Весела сповитуха» стоятиме тут три дні. Але не довше. На мене чекають у Сестринові.