Розділ «Теон»

— То були не ми. Я тобі вже казала.

— Слова — то вітер. — «Вони нічим не кращі за мене. Ми геть однакові.» — Ви вбили решту, чому не його? Жовтий Пуць…

— …смердів ще гірше за тебе. Свиня, а не людина.

— А Малий Вальдер був малим поросям. Зарізавши його, ви поставили Фреїв та Мандерлі на ножі між собою. Це ви, звісно, хитро придумали…

— Це не ми! — Робина вхопила його за горло і притиснула спиною до стіни куренів, наблизивши своє обличчя на піввершка до його. — Бовкнеш знову — вирву твого брехливого язика, убивце родичів.

Він посміхнувся до неї крізь зламані зуби.

— Не вирвеш. Мій язик потрібен тобі, щоб пройти повз варту. Тобі потрібна моя брехня.

Робина плюнула йому просто в обличчя. А тоді відпустила і витерла руки у рукавицях об власні стегна — немов один доторк до нього заплямував її брудом.

Теон знав, що дражнити її не варто. У свій спосіб ця жінка була не менш небезпечною, ніж Гицель чи Дамон Потанцюй-Мені. Сам він замерз і стомився, і в голові гупало після кількох днів безсоння.

— Я скоїв багато лиха… зрадив своїх, перевернувся з друга на ворога, наказав убити людей, які мені довіряли… але родичів не вбивав.

— Авжеж. Старкові хлоп’ята не були тобі братами. Це ми й самі знаємо.

То була щира правда, але не її Теон мав на увазі. «Хай вони не були моєї крові, та однак я ніколи їх не кривдив. Убиті були всього лише мірошниковими синами.» Теонові не хотілося згадувати їхню матір. Він знав її багато років і навіть брав до ліжка. «Великі важкі цицьки з широкими темними сосками, солодкі вуста, веселий сміх. Радощі, яких мені більше не скуштувати.»

Та який хосен розповідати про таке Робині? Однак вона не повірить його виправданням — як він не вірить її.

— На моїх руках вдосталь крові, але крові братів немає, — мовив він стомлено. — І за те мене вже покарали.

— Покарали, та не досить! — кинула Робина і обернулася спиною.

«От дурна баба.» Хай який зламаний, Теон досі носив кинджала. Хіба важко дістати його і увігнати між лопаток? На таке він іще був здатен, попри зламані зуби, відрізані пальці й таке інше. А для неї ніж буде милосердям — швидша, лагідніша смерть, ніж та, яка чекає на неї з сестрами, коли їх злапає Рамзай.

Смердюк, напевне, так би і вчинив. Неодмінно вчинив би — у сподіваннях потішити князя Рамзая. Адже ці хвойди хотіли вкрасти молоду дружину Рамзая; Смердюк не міг цього дозволити. Але старі боги упізнали його і назвали Теоном. «Я залізного роду, я вродився залізняком, сином Балона Грейджоя і законним спадкоємцем Пайку.» Пеньки пальців сіпнулися і засвербіли, але кинджал залишився у піхвах.

Коли повернулася Білка, з нею разом припхалося ще четверо: сива та кощава Мирта, Відьмоока Вербиця з довгою чорною косою, кремезна станом та дебела цицьками Френя, Голка з гострим ножем при боці. Вдягнені, як служниці — у кілька шарів непоказного сірого полотна — згори вони накинулися бурими вовняними кобеняками, підбитими білим кролячим хутром. «Жодного меча, — помітив Теон. — Ані сокири, ані келепа… ніякої зброї, крім ножів.» Кобеняка Голки припинала срібна пряжка; Френя від стегон до грудей обмоталася конопляною мотузкою і виглядала ще опасистішою, ніж насправді.

Мирта принесла вбрання служниці й для Робини.

— У дворищі повно тих йолопів, — застерегла вона решту. — Хочуть виступати назовні.