Розділ «Тиріон»

— Товар дев’яносто сім! — ляснув батогом розпорядник торгів. — Двійко карликів, добре навчених розважати шановне панство!

Торгівлю влаштували там, де широкий брунатний Скахазадхан вливався до Невільницької затоки. Тиріон Ланістер чув пахощі солі у повітрі, перемішані зі смородом рвів-нужників позаду загорож для рабів. Пригнічувала його не так спека, як вологість — тутешнє повітря пригинало його донизу, наче жарка вогка ковдра, накинута на голову та плечі.

— Собака та свиня додаються! — оголосив розпорядник. — Карлики їздять ними верхи. Звеселіть гостей на своєму наступному бенкеті гарненькою блазенською виставою!

Покупці сиділи на дерев’яних лавах і сьорбали прохолодні напої. Деякі мали при собі рабів з віялами. На багатьох були токари — особливий одяг, шанований старим панством Невільницької затоки, стільки ж вишуканий, скільки й незручний у вжитку. Інші вдягалися простіше: чоловіки у довгі сорочки та киреї з каптурами, жінки — у сукні кольорових шовків. Напевне, то були хвойди чи жеркині; що далі на схід, то менше одні різнилися від інших.

Позаду лав, перекидаючись жартами та глузуючи з усього, що відбувалося, стояла юрба західняків. «Найманці» — зрозумів Тиріон. Він побачив довгі мечі при пасах, кинджали та підсайдачні ножі, оберемки метальних топірців, кольчуги під киреями. Волосся, бороди, обличчя виказували в більшості уродженців Вільних Міст, але тут і там траплялися схожі на вестеросців. «Цікаво, чи вони когось купують? А чи припхалися повитріщатися на видовисько?»

— Нумо, хто скаже нам першу ціну за цих карликів?

— Три сотні! — оголосила поважна жінка у вишукано прикрашеному паланкіні.

— Чотири сотні! — відповів неймовірно жирний юнкаєць з широких нош, на яких простягся, наче викинутий з моря кит. Укритий жовтими шовками, облямованими золотом, він здавався більшим за чотирьох Іліріо. Тиріон аж пожалів рабів, які мусили його носити. «Ну хоч нам не дістанеться таке щастя. Добре все-таки бути карликом.»

— І ще один срібняк! — перебила стара у фіалковому токарі.

Розпорядник кинув на жінку кислий погляд, але заперечувати її ціну не насмілився.

Невільники-жеглярі з «Селаесорі Кворан» продавалися поодинці, за ціною від п’яти до дев’яти сотень срібних монет. Навчені та досвідчені мореплавці були коштовним товаром. Жоден і пальцем не ворухнув на свій захист, коли невільникарі увірвалися на скалічений корабель — на них попереду чекала усього лише звична переміна господаря. Помічники на кораблі були вільні люди, але вдовиця-бережниця виписала кожному присяжний лист зі згодою виплатити за них викуп саме на такий прикрий випадок. Троє вцілілих «вогняних пальців» ще не були продані, але вони належали до дому Господа Світла, їх мав викупити котрийсь із червоних храмів. Їхніми присяжними листами були язики полум’я на обличчях.

Але Тиріон та Копка жодної запоруки такого штибу за себе не мали.

— Чотири і п’ятдесят! — пролунав голос.

— Чотири і вісімдесят!

— П’ять сотень!

Одні голоси вигукували ціни високовалірійською, інші — мішаним суржиком Гісу. Кілька покупців давали про себе знати здійманням пальця, обертом зап’ястка чи помахом мальованого віяла.

— Добре хоч нас тримають разом, — прошепотіла Копка.

Работорговець пронизливо стрілив у них поглядом.

— Мовчати!