Розділ «Королівська здобич»

Королівське військо витяглося зі Жбиру-в-Пущі при світлі золотого світанку. З-за палісаду, вибудуваного з колод, воно розгорталося поволі — наче якась довга сталева змія неквапом виповзала з гнізда.

Південське лицарство виїхало у бляхах та кольчугах, побитих-пошматованих численними битвами, та все ж здатних іще спалахнути вогнем під першим східним сонцем. Вицвілі, заплямовані, подерті та зацеровані, прапори і вапенроки все ще буяли кольорами посеред зимової пущі: лазуровим та помаранчевим, черленим та зеленим, ліловим та синім, золотим та срібним… усіма барвами, уявними людині, серед голих бурих стовбурів, сіро-зелених сосен, заметів брудного снігу.

Кожен лицар мав при собі зброєносців, пахолків, збройну охорону. Слідом сунули ковалі, кухарі, машталіри, валки списників, сокирників, лучників — сивих дядьків, гартованих у сотні битв, а чи зелених хлопчаків, які й своєї першої ще не бачили. Попереду рухалися верховинні роди: ватажки та поборники на кошлатих кониках, за гриви яких чіплялися не менш кошлаті вояки, вкриті хутрами, вивареною шкірою та старим залізом, яке хто мав. Дехто фарбував обличчя бурим та зеленим, прив’язував до голови та плечей жмути гілля, щоб краще ховатися серед дерев.

Позаду головної валки тягнувся обоз: мули, коні, воли, більш як верста возів та гарб, накладених харчами, хуражем, наметами та іншими запасами. Останнім ішов сторожовий загін — лицарі у броні та сховані позаду роз’їзди розвідників, що винюхували по кущах, чи не підкрадається де непомітний ворог.

Аша Грейджой їхала у обозі — у накритій гарбі на двох величезних колесах, обкутих залізом. Її теж було скуто залізом на зап’ястках та кісточках ніг; наглядати за бранкою вдень і вночі приставили Ведмедицю, що хропла гірше за будь-якого чоловіка. Його милість король Станіс не бажав і думати, щоб коштовна здобич мала хоч найменшу змогу втекти. Адже він намірявся привезти її до Зимосічі та показати у кайданах всьому північному панству на спогляд — доказ його королівської влади, скуту та підкорену кракенову доньку.

Військо в дорогу проводжали дзвінкі сурми. Вістря списів сяяли у світлі східного сонця; на узбіччі вранішньою памороззю виблискувала трава. Між Жбиром-у-Пущі та Зимосіччю лежало п’ять сотень верст пралісу. П’ять сотень верст навпростець, як крукові по небі.

— П’ятнадцять днів, — казали один одному лицарі.

— Роберт дістався б туди за десять, — чула Аша вихваляння князя Зруба. Його діда Роберт переміг власноруч у двобої при Перелітку; чомусь це піднесло вбивцю в очах онука вбитого до величі бога війни. — Роберт уже зо два тижні сидів би в Зимосічі й тицяв би дулі Болтонові з мурів.

— Станісові таке краще не казати, — зауважив Юстин Масей, — бо ще примусить нас рухатися вдень і вночі.

«Цей король живе у тіні свого брата» — подумала Аша.

Кісточка ноги стріляла болем щоразу, як вона намагалася сперти на неї хоч трохи ваги. Аша не сумнівалася, що там усередині щось таки зламалося. Набряк помалу стух іще у Жбирі, але біль лишився. Авжеж простий розтяг мав би вже зцілитися. Кайдани брязкотіли при кожному русі, натирали зап’ястки та гонор — така була ціна її полону та покори.

— Ніхто ще не помирав од того, що зігнув коліна перед силою, — казав їй колись батько. — Хто схилиться, той повстане знов, і з мечем у руці. А хто не схилиться, той лежатиме мертвий і втішатиметься прямими колінами.

Балон Грейджой не відступив од власного слова, коли зазнав поразки у своєму першому повстанні. Кракен зігнув коліна перед оленем і лютововком, але піднявся знову, коли Роберт Баратеон і Едард Старк лягли у могили.

У Жбирі-в-Пущі те саме зробила кракенова донька, коли її притягли і кинули перед королем, сплутану і кульгаву (на превелике щастя, не зґвалтовану), зі сліпучим болем у кісточці.

— Покірно здаюся вашій милості в полон. Чиніть зі мною з вашої ласки. Благаю лише зглянутися на моїх людей.

К’ярл, Тріс і решта вцілілих у вовчій пущі — загалом дев’ятеро — то були всі, про кого вона думала і непокоїлася. «Бита дев’ятка» — так назвав їх Кром, найтяжче з усіх поранений.

Станіс подарував їй життя останніх залізняків. Та справжнього милосердя вона в ньому не відчувала. Станіс Баратеон був рішучий понад усякий сумнів. Мужності йому теж не бракувало. Люди розповідали про його справедливість… а що чинив він її суворою і тяжкою рукою — то саме до такої справедливості Ашу Грейджой привчило життя на Залізних островах. Хай там як, приязні до цього короля вона в собі знайти не зуміла. Глибоко посаджені очі Станіса завжди мружилися у підозрі; під поверхнею цих синіх озер буяла холодна лють. Її життя для нього не важило геть нічого — вона була йому лише заручницею, полонянкою, здобиччю, яку він показував півночі на знак перемоги над залізянами.

«То й дурень.» Якщо вона хоч щось тямить у північанах, перемога над жінкою не справить на них жодного враження. Цінність її як заручниці теж була меншою за ніщо. Зараз на островах правив її дядько, а Воронячому Окові було байдуже, жива вона чи мертва. Не байдуже, мабуть, було хіба що старому каліці, якого Еурон нав’язав їй за чоловіка; але Ерік Бий-Залізо навіть не мав удосталь грошей, щоб її викупити.

Втім, пояснювати це Станісові Баратеону було марною справою. Його, здавалося, ображала вже сама її стать. Вона знала, що чоловіки з зелених земель полюбляють жінок милих, м’яких мовою та норовом, у шовках, а не в кольчугах на вивареній шкірі з метальними топірцями у кожній руці. Але коротке знайомство з королем у Жбирі-в-Пущі показало, що і в сукні вона б навряд припала йому до смаку. Навіть з дружиною Галбарта Гловера, побожною та сумирною пані Сивіллою, Станіс поводився чемно та розважливо, але почувався вочевидь тривожно і збентежено. Цей південський король здався їй одним із тих чоловіків, для яких жінки — геть інше плем’я, чуже і неосяжне розумом, наче велетні, чугайстри чи діти лісу. На Ведмедицю він так само — без винятку — скреготів зубами.