Розділ «Теон»

— Зізнаюся… — Він витер жир з вуст рукавом жупана. — Зізнаюся, майже не знав бідолашного малого. Це ж був зброєносець князя Рамзая, чи не так? Скільки йому вже років упало?

— На останні іменини — дев’ять.

— Такий юний був, — хитнув головою Виман Мандерлі. — Та може, воно і на краще. Бо ж якби не загинув, то виріс би у справжнього Фрея.

Пан Гостін щосили загилив чоботом по стільниці, скидаючи її з кобильниць просто на товсте черево князя Вимана. Полетіли кухлі й тарелі, навсібіч порснули ковбаси, а з десяток вояків Мандерлі з лайками поспиналися на ноги. Деякі вхопили до рук ножі, таці, глеки — все, що могло правити за зброю.

Пан Гостін Фрей висмикнув з піхов меча-півторака і стрибнув до Вимана Мандерлі. Володар Білої Гавані спробував ухилитися, але стільниця міцно притисла його до крісла. Клинок прорізав три з його чотирьох підборідь, видобувши струмінь яскраво-червоної крові. Пані Вальда верескнула і вчепилася у лікоть свого вельможного чоловіка.

— Стійте! — заволав Руз Болтон. — Припиніть це божевілля!

Його власні люди кинулися уперед, а тим часом вояки Мандерлі вже стрибали через лави на фреївських. Один кинувся на пана Гостіна з кинджалом, але лицар-здоровило крутнувся, ухиляючись, і відтяв йому мечем руку в плечі. Князь Виман зіп’явся на ноги, але негайно зомлів і впав. Старий князь Кляск голосно завимагав маестра; тим часом Мандерлі судомився на підлозі, наче недобитий морж, у дедалі ширшій калюжі крові. Навколо нього собаки запекло билися за шматки ковбаси.

Знадобилося чотири десятки списників Жахокрому, щоб розборонити бійців і покласти край різанині. До того часу шестеро людей Білої Гавані та двоє фреївських лежали мертві на підлозі. Ще з тузінь було поранено; один з Байстрючат — Лютон — галасливо помирав, рюмсаючи за матінкою та намагаючись запхати до розпанаханого черева жменю слизьких тельбухів. Нарешті князь Рамзай стишив його, висмикнувши списа з рук одного з вояків Сталевого Шкарбана і прохромивши Лютонові груди. Та навіть після того лайки, вереск і молитви, іржання коней та гарчання Рамзаєвих собак змішувалися у могутнє ревище аж попід кроквами стелі. Сталевий Шкарбан Вальтон мусив гепнути п’ятою ратища списа по підлозі з десяток разів, перш ніж у палаті всі замовкли настільки, щоб почути Руза Болтона.

— Бачу, всі ви жадаєте крові, — мовив князь на Жахокромі.

Поруч із ним стояв маестер Родрі, тримаючи на руці крука. Чорне пір’я птаха сяяло у світлі смолоскипів, наче вугільна олія. «Мокрий, — зрозумів Теон. — А в руці його вельможності — пергамен. Теж, мабуть, мокрий. На чорних крилах — чорнії слова.»

— Та чи варто звертати свої клинки один на одного? Краще випробувати їх на князеві Станісі. — Князь Болтон розгорнув пергамен. — Його військо стоїть за якихось три дні верхи звідси. Засипане снігом і зголодніле. Правду кажучи, я вже стомився сидіти тут і чекати на його ласку. Пане Гостіне, зберіть своїх лицарів та щитників перед головною брамою. Коли ви так прагнете битви, то й завдасте першого удару. А ви, князю Вимане, зберіть вояків Білої Гавані коло східної брами. Вони теж виступлять у похід.

Меч Гостіна Фрея був червоний мало не до руків’я. Бризки крові вкривали йому щоки, наче ластовиння. Лицар опустив клинка і відповів:

— Слухаю наказу пана князя. Та коли я привезу вам голову Станіса Баратеона, то таки доріжу макітру оцьому саловельможному негідникові.

Чотири лицарі Білої Гавані стали круг князя Вимана, поки маестер Медрік трудився над ним, спиняючи кровотечу.

— Спершу вам доведеться переступити через наші трупи, пане, — мовив найстарший серед них, суворий і сивобородий, на чийому заплямованому кров’ю вапенроку виднілися три сріблясті русалки проти лілового поля.

— Радо і охоче. Хоч по одному, а хоч би й через усі одразу! Мені байдуже.

— Годі вже! — заревів князь Рамзай, струшуючи в повітрі скривавленим списом. — Ще одна погроза, і я сам вас випатраю! Пан батько сказали свою волю! Збережіть своє завзяття для облудного королька Станіса!

Руз Болтон схвально кивнув.

— Саме так, як він сказав. Щойно здолаємо Станіса — тоді матимемо вдосталь часу на чвари один з одним.

Він повернув голову туди й сюди, вишукуючи щось у палаті холодними блідими очима. Нарешті погляд його знайшов барда Абеля обіч Теона.