Розділ «Даянерис»

Свічка майже вигоріла; лишився оцупок ледве у піввершка, що витикався з калюжі теплого воску і кидав тьмяне світло на постіль цариці та королеви. Полум’я починало вже тремтіти.

«Скоро згасне, — усвідомила Дані, — а там і ніч добіжить кінця.»

Світанок завжди наставав занадто швидко. Вона не спала, не могла заснути — та й не бажала. Не сміла навіть заплющити очі, лякаючись, що як заплющить, то знову розплющить аж на ранок. Якби вона мала силу і владу, то наказала б ночі тривати вічно. Але могла лише не давати собі заснути, щоб скуштувати кожну солодку мить перед тим, як настане день і оберне ті миті на бліді спогади.

Дааріо Нахаріс поруч неї спав, наче щойно народжене дитя. Він мав хист до спання і любив ним вихвалятися. Умів спати навіть у сідлі — якщо не брехав, — щоб до початку битви прибути добре відпочилим. Що коїлося навколо — буря, дощ чи ясне сонце, — його не обходило.

— Коли воїн не вміє спати, то скоро не матиме сили для бою, — казав він.

І жахіття його теж не мучили. Коли Дані розповіла йому, як до Сервина Дзеркального Щита уві сні приходили привиди всіх убитих ним лицарів, Дааріо зареготав.

— Якщо ті, кого я вбив, припхаються мені набридати, я вб’ю їх знову, та й по тому!

«Він має совість сердюка, — подумала вона. — Тобто ані краплі.»

Дааріо лежав на животі, заплутавши легкі лляні покрови навколо довгих ніг і сховавши обличчя у подушках. Дані пробігла йому пальцями по спині, уздовж хребта. Шкіра була гладенька на дотик, майже без волосини. «Шовк та оксамит.» Вона любила відчувати його пальцями: перебирати волосся, розминати литки, виганяючи судоми після довгого дня у сідлі, накривати долонею прутня і відчувати, як він твердішає під дотиком.

Якби вона була пересічною жінкою, то радо б лишилася біля Дааріо решту свого життя: пестила б йому рубці й спонукала розповідати знов і знов, де він здобув кожного з них. «Я б і корону покинула, якби він мене попрохав» — подумалося Дані… та він не прохав і не попрохає. Дааріо шепотів слова кохання, коли вони удвох зливалися в одне, але вона знала, що кохає він драконову королеву. «Якби я відмовилася від корони, він би відмовився від мене.» На додачу володарі, що втрачали корони, часто втрачали з ними і голови. Дані не бачила причини, чому так не могло статися з володаркою.

Свічка блимнула востаннє і захлинулася власним воском. Пітьма проковтнула перину і двох її мешканців, заповнила кожен куток опочивальні. Дані охопила руками свого полковника і пригорнулася до його спини, жадібно ковтаючи його пахощі, всотуючи тепло його плоті, відчуття його шкіри на своїй. «Запам’ятовуй, — сказала вона собі. — Запам’ятовуй, який він був.» І поцілувала в плече.

Дааріо перекотився до неї з розплющеними очима.

— Даянерис! — Він посміхнувся лінивою, недбалою посмішкою. Таким був ще один його хист — прокидатися миттєво, наче кіт. — То вже ранок?

— Ще ні. Маємо трохи часу.

— Брешеш. Я ж бачу твої очі. А хіба бачив би, якби стояла ніч? — Дааріо відкинув ногами ковдри і сів. — Досвітня паморока. Скоро вже світатиме.

— Не хочу, щоб ця ніч кінчалася.

— Не хочеш? І чому ж, моя царице?

— Сам знаєш.

— Весілля? — зареготав він. — То виходь за мене!