Розділ «Сліпиця»

Ночі її освітлювали віддалені зірки та мерехтіння місячного сяйва на снігу, але щоранку вона прокидалася у нездоланній пітьмі.

Вона знову розплющила очі й сліпо витріщилася у темряву, що сповивала її з усіх боків. Сон швидко блякнув і забувався. «Такий прегарний.» Вона облизнула губи, пригадуючи бекання овець, жах у очах вівчара, лемент собак, яких вона вбивала одного за одним, гарчання її зграї. Дичини поменшало, відколи почало сніжити, але минулої ночі вони-таки побенкетували: ягнятиною, собаками, бараниною і людською плоттю. Деякі з її малих сірих родичів боялися людей, навіть мертвих — але тільки не вона. М’ясо було м’ясом, люди були здобиччю. А вона була нічною вовчицею. Але тільки уві сні.

Сліпа дівчинка перекотилася набік, сіла, підстрибнула на ноги, витяглася. За постіль їй правив набитий ганчір’ям плаский мішок на призьбі холодного каменю; прокидалася вона на ньому завжди затерпла і скоцюблена. Дівчинка рушила до балії з водою на малих босих ніжках, вкритих мозолями — тиха, як тінь, — плеснула прохолодною водою в обличчя, витерлася рушником. «Пан Грегор, — подумала вона. — Дунсен, Любчик Раф. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Її вранішня молитва. Так чи ні? «Ні, — подумала вона. — Не моя. Бо я ж ніхто. Це молитва нічної вовчиці. Одного дня вона їх знайде, вистежить, винюхає їхній страх і скуштує їхньої крові. Настане такий день.»

Вона знайшла купку спіднього, понюхала, чи досить воно свіже, і нап’яла у пітьмі. Її служницька одежина — довга сорочка нефарбованої вовни, грубого плетіння, колюча — висіла там, де вона її залишила. Дівчинка зісмикнула сорочку та натягла через голову одним зграбним, добре вивченим рухом. Останніми вона вдягла шкарпетки — одну білу, одну чорну. Чорна мала згори шиту обвідку, а біла — ні; так дівчинка розрізняла, на яку ногу їх вдягати. Ноги її, хай кощаві, стали міцні, пружні й щодня довшали. Дівчинку це тішило — водотанцівниці потрібні справні довгі ноги. Бета-сліпиця не була водотанцівницею, та не лишатися ж їй Бетою навіки.

Вона знала дорогу до кухні, але ніс довів би її туди, навіть якби і не знала. «Гострий перець до смаженої риби, — вирішила вона, понюхавши у проході, — ще й теплий хліб з Умминої пічки.» Почувши пахощі, гучно забурчав живіт. М’ясо, з’їдене уві сні, не живило її тіло — про це вона дізналася вже давно.

Поснідала дівчинка рибою, хрустко засмаженою в перченій олії — гарячою, аж обпікала пальці. Рештки олії вона зібрала окрайцем хліба, відірваним від вранішньої Умминої паляниці, а запила їжу кухлем розведеного водою вина, всотуючи смаки та пахощі, відчуваючи шорстку скоринку під пальцями, слизькість олії, укуси гострого перцю, що втрапляв до незагоєної подряпини ззовні долоні. «Чуй, нюхай, мацай, куштуй, — нагадала вона собі. — Є багато способів спізнати світ, коли нічого не бачиш.»

Хтось увійшов до помешкання позаду неї — тихо, мов миша, у м’яких підбитих капцях. Дівчинка роздула ніздрі. «Лагідний старий.» Чоловіки пахкотіли інакше від жінок, а ще у повітрі відчувався легкий натяк на помаранч. Жрець полюбляв жувати помаранчеве лушпиння для підсолодження подиху, коли міг його дістати.

— То хто ж ти цього ранку? — почула вона його запитання. Жрець сів на чолі столу; «цок-цок», почула вона, потім тихий хрускіт. «Яєчко собі розбив.»

— Ніхто, — відповіла вона.

— Брехня. Я тебе знаю. Ти ота сліпа дівчинка-жебрачка.

— Бета.

Вона колись знала одну Бету — ще в Зимосічі, коли її саму ще звали Ар’єю Старк. Може, тому і вибрала собі це ім’я. А може, з-за прізвиська «Бета-кебета», яке сама собі вигадала за хист, з яким долала негаразди сліпого життя.

— Бідолашна дитина, — мовив лагідний чоловік. — Чи не хочеш повернути собі очі? Лише попрохай, і знову бачитимеш ними.

Те саме питання він ставив щоранку.

— Може, назавтра схочу. Але не сьогодні.

Її обличчя лишалося водою — все ховало, нічого не відкривало.

— Як забажаєш. — Вона чула, як він чистить яйце, тоді тоненько і сріблясто дзеленькає ложечкою для солі. Яйця він полюбляв добре присоленими. — То куди ж моя бідолашна сліпиця ходила жебрати минулого вечора?

— До корчми «У зеленого вугра».

— І які ж три речі ти взнала, котрих не знала, коли залишала нас?