Розділ «Хайме»

Замок Крукоберіг був дуже старий. Між його стародавніми каменями наросло моху, що біг угору мурами, наче сині жили на старечих ногах. Дві велетенські вежі охороняли з боків головну браму замку, кілька менших захищали кожен кут мурів. Усі вони були чотирикутні. Круглі та серпикові вежі краще трималися проти метавок — кинутий камінь охочіше відлітав під кутом від заокругленої стіни. Але Крукоберіг збудували значно раніше, ніж будівельники додумалися до таких премудрощів.

Замок панував над просторою родючою долиною, яку і мапи, і люди величали Чорноліссям. Ніякого лісу — чорного, зеленого чи брунатного — в ній, щоправда, не росло вже кілька тисяч років. Колись у прадавні віки тут, напевне, таки буяло чорнолісся, та відтоді людські сокири винищили все до останнього дерева, і де раніше високо здіймалися дуби, нині стояли будинки, млини та кам’яні городища. Земля була гола, болотиста, поплямована тут і там заметами мокрого снігу. Але на диво, всередині замкових мурів ще лишилося трохи пралісу — дім Чорноліс тримався старих богів і вклонявся їм так само, як першолюди у дні, що передували з’яві андалів на Вестеросі. Казали, що деякі з дерев у їхньому божегаї віком не поступалися чотирикутним вежам Крукоберегу — а надто серце-дерево, оберіг неймовірної величини, чиї верхні гілки, схожі на кістяні пальці, що шкрябали небо, виднілися подорожнім за багато верст.

Просуваючись звивистим шляхом, який біг між пагорбів у долину Чорнолісся, Хайме Ланістер та його супровід не знаходили очима розкидистих ланів, кошар і загорож для худоби, родючих плодових садів, що колись оточували Крукоберіг — лише багно, попіл та зчорнілі шкаралупи домівок, майстерень, клунь і млинів. Самі бур’яни, терен і кропива росли нині там, де дбайливі руки колись сіяли збіжжя. Хай куди падав погляд Хайме — усюди він бачив труди батькових рук, ба навіть у кістках, що подеколи стрічалися при дорозі. Більшість складали овечі кістки, та були й кінські, коров’ячі, а де-не-де траплявся людський череп або безголовий кістяк, крізь ребра якого повитикалася трава.

На відміну від Водоплину, Крукоберіг не облягало велике військо з кількома воєводами. Тут чинилася справа скромніша, особистіша — новий крок танку, що танцювався вже багато століть. Джонос Бракен приступив до замку хіба що з п’ятьма сотнями людей, і то порожнем — Хайме не побачив ані гуляй-городів, ані стіноламів, ані метавок. Бракен не мав охоти ламати браму Крукоберегу, а ще менше — йти на приступ високих і товстих мурів. Не маючи сподівань на підкріплення, що змусило б супротивника здатися, він удовольнився надією виморити замок голодом. Наприпочатку облоги, певно, чинилися тут і вилазки, і сутички, туди-сюди літали стріли… проте за півроку геть усі в замку та коло нього стомилися від таких нісенітниць, і над усім запанували найгірші вороги військового ладу та послуху — нудьга і одноманітність.

«Давно вже час скінчити ці дурниці» — подумав Хайме Ланістер. Відколи Водоплин надійно перейшов до рук Ланістерів, Крукоберіг лишився останнім клаптиком недовговічного королівства Молодого Вовка. Коли замок здасться, працю Хайме на Тризубі буде скінчено, і він зможе повернутися до Король-Берега. «До короля» — казав він собі, та щось усередині шепотіло: «До Серсеї».

«Напевне, таки доведеться стати з нею лицем до лиця, — міркував Хайме. — Це якщо верховний септон не вкоротить їй життя раніше, ніж я повернуся до міста.» «Приїзди негайно, — написала вона. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» Що потребу вона в ньому мала негайну — про те Хайме сумнівів не мав. А щодо решти… «вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом і хтозна — чи не під Місячком теж»… Якби він навіть і повернувся, врятувати її вже не мав надії. Бо ж сестра була винна у всіх висунутих їй звинуваченнях, а йому бракувало мечової руки.

Коли батова кіннотників ристю викотилася з-поміж ланів, вартові витріщилися на них радше зачудовано, ніж налякано. Ніхто не засурмив і не закричав на ґвалт; Хайме лише порадів, що обійшлося без зайвого галасу. Шатро князя Бракена знайшлося без особливого клопоту — воно було найбільше у таборі та стояло на найкращому місці, на низькому горбку коло струмка, звідки добре видно було дві брами Крукоберегу.

Шатро було брунатне, і прапор, що плескав на його опорній жердині — теж; на прапорі стояв дибки червоний огир дому Бракен на золотому щиті. Хайме наказав своїм воякам спішитися і дозволив ходити вільно.

— А ви стійте тут, — мовив він до своїх хорунжих. — Нікуди не йдіть. Я там надовго не забарюся.

Хайме зіскочив з Гонора і закрокував до Бракенового шатра, брязкаючи мечем у піхвах. Вартові перед запоною намету занепокоєно перезирнулися, побачивши його наближення.

— Мосьпане! — привітав його один. — Оголосити князеві про вашу з’яву?

— Я сам про себе оголошу, — відповів Хайме, відкинув запону золотою правицею і пірнув досередини.

Ті, кого він там знайшов, трудилися щиро, ревно, без упину; жоден з двох навіть не помітив його появи. Жінка заплющила очі, вхопила повні жмені цупкої брунатної шерсті на Бракеновій спині, скрикувала і хапала повітря щоразу, як той у неї встромлявся. Голова вельможного князя була схована у неї між грудей, руки міцним колом охопили стегна.

Хайме прочистив горлянку.

— Князю Джоносе!

Жінчині очі широко розплющилися, вуста перелякано верескнули. Джонос Бракен скотився з неї, ухопив піхви і скочив на ноги вже з оголеним клинком, гучно лаючись.

— Семеро дідьків у семи пеклах! — заволав він. — Кого це тут лихий приніс, хай тобі…

А тоді побачив біле корзно Хайме і визолочений панцир на грудях. Вістря меча впало додолу.

— Ланістере? Ви?!