Розділ «Даянерис»

Табір смердів так гидко, що Дані ледь не задихнулася. Пан Барістан скривився і мовив до неї:

— Вашій милості не варто було тут з’являтися. Ці чорні випари згубні для здоров’я.

— Я кров дракона, — нагадала йому Дані. — Де ви бачили дракона з різачкою?

Візерис часто повторював, що Таргарієнів не зачіпають хвороби пересічних людей. І скільки вона могла судити, не помилявся. Сама Дані пам’ятала, як потерпала від холоду та голоду, але жодного разу — від лихоманки чи іншої пошесті.

— І все ж, — правив своєї старий лицар, — я почувався б спокійніше, якби ваша милість повернулися до міста.

Мури Меєрину з кольорової цегли залишилися за версту позаду.

— Кривава різачка — прокляття кожного війська в полі, починаючи від Віку Світанку. Дозвольте нам роздати харчі без присутності вашої милості.

— Завтра роздасте самі. А зараз я тут і хочу все бачити, — відповіла Дані та вдарила срібну п’ятами.

Решта рушила разом. Джохого поїхав попереду, Агго та Рахаро — зразу позаду, тримаючи напоготові довгі дотракійські батоги, щоб відганяти слабих та напівмертвих. Пан Барістан сидів праворуч на зозулястому сірому; ліворуч її захищав Симон Смугаста Спина з «Вільних Братів» та Марселен з «Материних Воїв». За очільниками рухалися шість десятків вояків, що боронили від грабунку вози з харчами. Кінні та озброєні, дотракійці, Мідні Звірі та відпущенці — усіх поєднувало одне спільне почуття. Всі разом ненавиділи покладений на них обов’язок.

Астапорці дибали за ними жалюгідною і страхолюдною юрбою, що довшала і ширшала з кожним кроком. Дехто щось проказував мовами, яких вона не розуміла, а дехто вже й язиком не міг ворушити. Безліч рук простягалося до Дані, безліч колін ставало на землю обабіч її срібної.

— Мати! — закликали до неї голоси говірками Астапору, Лису і Старого Волантису, горловою дотракійською та пливкими, дзюркотливими карфійськими зворотами, ба навіть посполитою мовою Вестеросу. — Мати, благаємо… мати, допоможи моїй сестрі, вона хвора… дай мені хліба для моєї малечі… молю тебе, у мене старий батько… поможи йому… порятуй її… не покинь мене…

«Я вже не маю для вас ані помочі, ані порятунку» — подумала Дані у відчаї. Астапорцям не лишилося куди подітися. Тисячі їх сиділи ззовні товстих мурів Меєрину: чоловіки та жінки, діти, старі, крихітні дівчатка і новонароджені немовлята. Багато було хворих, більшість голодувала, і всі приречені були на смерть. Даянерис не сміла відчинити браму і впустити натовп до міста. Тому намагалася робити бодай щось — надсилала цілителів, Блакитних Грацій, чароспівців, костоправів. Але багато з них теж заслабло, і жоден не зумів навіть сповільнити стрімке поширення різачки, що приїхала блідою кобилою.

Відокремлення здорових від хворих теж не врятувало справи. «Непохитні Щити» зі шкури лізли, відтягаючи чоловіків від їхніх дружин, а дітей від матерів — поки астапорці лементували, хвицялися і закидали їх камінням. Наступного дня хворих знаходили мертвими, а здорових — хворими. В підсумку, віддаленням одних від інших не досягли геть нічого.

Навіть годувати натовп за мурами ставало дедалі важче. Щодня Дані надсилала стільки харчів, скільки могла, та людей прибувало, а запаси танули. Ще й візників, охочих доправляти вози, меншало — надто багато побувалих у таборі підчепило кляту пошесть, а на інших напали дорогою назад. Напередодні перевернули одну гарбу, вбили двох вояків; власне, саме тому цариця і вирішила роздати харчі власною особою. Кожен радник, почувши про це, починав гаряче відраджувати — хоч Резнак, хоч Голомозий, хоч пан Барістан — але Даянерис непохитно стояла на своєму.

— Я не відвернуся від них, — уперто правила вона своєї. — Цариця мусить знати страждання свого народу.

Чого її народові справді не бракувало, то це страждань.

— У таборі вже не лишилося ані коня, ані мула, хоча багато астапорців приїхали верхи, — доповів Марселен. — Вони усіх з’їли, ваша милосте. А ще всіх щурів і помийних собак, яких зуміли впіймати. Дехто вже починає їсти трупи власних родичів.

— Людині не можна їсти плоть людини! — суворо мовив Агго.

— Кожен знає, — погодився Рахаро. — На них упаде прокляття!