Розділ «Мелісандра»

У Мелісандриних покоях ніколи не бувало темно.

Три лойові свічки горіли на її підвіконні, щоб не дати ввійти жахіттям ночі. Ще чотири блимали коло ліжка — по дві з кожного боку. В комині вдень і вночі підтримували вогонь. То була перша наука, яку засвоювали її слуги: ніколи й нізащо не дозволяти вогню згасати.

Червона жриця заплющила очі й проказала молитву, тоді розплющила — подивитися на полум’я. «Ще раз, і знову.» Вона мала бути певна. Безліч жреців і жеркинь перед нею піддалося облудним видінням і згубило себе — вони бачили те, що хотіли бачити, а не те, що надіслав їм Господь Світла. Станіс рухався на південь до небезпеки та погибелі — король, який ніс на плечах долю всього світу, Азор Ахай відроджений. Авжеж Ра-Гльор має подарувати їй хоч спалах видіння, що чекає на короля попереду. «Покажи мені Станіса, Господи, — молилася вона. — Покажи мені Твого короля, приладдя у Твоїй руці.» Видіння танцювали перед нею, золоті й криваві, миготіли, чіткішали, потім плавилися, перетікали одне в одне, набували чудернацьких, жахливих або звабливих подоб. Жриця знову побачила обличчя без очей — вони витріщалися на неї порожніми очницями, що спливали кров’ю. Башти коло моря розсипалися і падали під темним припливом, що насунувся на них із глибин. Тіні в подобі черепів — черепів, що обернулися на туман. Тіла, зчеплені разом у жаркій хіті, звиваються, перекочуються, зсудомлено стискають одне одного. Крізь запони вогню видніються великі крилаті тіні, що кружляють у пронизливому синьому небі.

«Дівчинка. Я маю знайти дівчинку — сіру дівчинку на коні, що помирає.» Джон Сніговій чекає від неї цього, і то скоріше. Не досить розказати, що дівчинка тікає. Він захоче знати більше: коли, звідки, куди. А вона ще не знала, бо бачила дівчинку лише раз. «Сіру, наче попіл. І поки я дивилася, вона розсипалася і звіялася за вітром.»

У комині проступило чиєсь обличчя. «Станіс?» — подумала вона лише на мить… але ні, то були не його риси. «Дерев’яне обличчя, бліде, наче в трупа.» Чи це її ворог? Тисяча червоних очей плавала у полум’ї, що розгорялося дедалі вище. «Він бачить мене.» Поруч із ним хлопчик з обличчям вовка відкинув назад голову і завив.

Червона жриця здригнулася. Униз стегном поповзла кров — чорна, парка. Вогонь жив у ній всередині мукою та втіхою, наповнював її, виснажував, перетворював. Відблиски жару, настирливі, наче руки коханця, вимальовували на її шкірі візерунки. Дивні голоси кликали з днів давно минулих.

— Мелонія! — почула вона жіночий скрик.

Чоловічий голос вигукнув:

— Товар сім!

Вона плакала, і сльози її палали полум’ям, але вона не припиняла пити, всотувати його в себе. Сніжинки вихором летіли з темного неба, попіл здіймався їм назустріч. Сіре та біле спліталося химерним візерунком, палаючі стріли злітали над дерев’яною стіною, мерці мовчки шкандибали крізь холод попід великим сірим стрімчаком, де у сотні печер палали вогні. А тоді здійнявся вітер, і накотив білий, неймовірно морозний туман, і один за одним вогні згасли. А далі лишилися самі черепи.

«Смерть, — подумала Мелісандра. — Черепи означають смерть.»

Вогонь стиха потріскував, і у його тріскоті жриця чула вимовлене пошепки ім’я «Джон Сніговій». Його довге обличчя плавало перед нею, охоплене червоними та жовтогарячими язиками — тінь, ледве видна за тріпотливою завісою. З людини він ставав вовком, потім знову людиною. Але черепи були й там — черепи оточували його звідусіль. Мелісандра вже бачила небезпеку раніше, намагалася попередити хлопця. «Вороги навкруги, і кинджали у пітьмі.» Але він не слухав. Невіри ніколи не слухають, аж доки не стає запізно.

— Що ви бачите, ясна пані? — тихо запитав хлопець.

«Черепи. Тисячі черепів, і знову хлопець-байстрюк. Джон Сніговій.» Щоразу, як її питали, що вона бачить у вогнях, Мелісандра відповідала: «Чимало різного». Легко було казати — важче бачити. Бачення у вогні — це мистецтво, і як кожне мистецтво, воно вимагає опанування, відданості, ретельного вивчення. «І болю. Болю теж.» Ра-Гльор говорив зі своїми обраними крізь благословенний вогонь мовою попелу, жарин і звивистих язиків. Достеменно цю мову знав лише сам Господь. Мелісандра вправлялася у своєму мистецтві незліченні роки і заплатила свою ціну. Не було нікого, навіть у її братстві, хто б мав такий самий хист до бачення таємниць, наполовину прихованих, наполовину проявлених священними вогнями.

І все ж зараз вона не могла навіть знайти свого короля. «Я молилася показати мені Азора Ахая, хоча б мимохідь, а Ра-Гльор показує лише Сніговія.»

— Деване! — покликала вона. — Принеси пити.

Горлянка їй всохла, наче старий пергамен.

— Слухаю, ясна пані!

Хлопець налив кухоль води з кам’яного глека коло вікна і приніс їй.