Розділ «Тиріон»

Цілитель увійшов до намету, муркочучи ґречні привітання. Та варто було йому один раз нюхнути загиджене повітря і кинути погляд на Єззана зо’Каггаза, як ґречність кудись поділася.

— Бліда кобила, — буркнув він до Смакоти.

«Оце здивував, — подумав Тиріон. — Хто б здогадався? Ну хіба що… кожна людина з носом і я з його половинкою.» Єззан палав у лихоманці, гарячково судомлячись у калюжі власного посліду. З нього витікало вже не лайно, а бурий слиз, помережаний кров’ю… витирати ж хазяйську гидоту з велетенських жовтих сідниць випало Йолло та Копці. Навіть зі сторонньою допомогою їхній господар вже не міг підняти власну вагу; решток його змарнілих сил ставало хіба що перекотитися набік.

— Моє мистецтво тут безсиле, — оголосив цілитель. — Життя вельможного Єззана нині у руках богів. Якщо маєте змогу, допоможіть йому охолонути. Кажуть, це йде на користь. Принесіть води. — Вражені блідою кобилою пили воду трохи не відрами, і так само щедро виливали її з себе. — Чистої прісної води, скільки зможе випити.

— Не річкової? — перепитала Смакота.

— В жодному разі.

З цими словами цілитель хутко зник.

«Нам теж незле накивати п’ятами» — подумав Тиріон. Він був рабом у золотому нашийнику, з маленькими дзвіночками, що весело теленькали на кожному його кроці. «Один з Єззанових химерних улюбленців. Честь, яку важко відрізнити від смертного вироку.» Єззан зо’Каггаз полюбляв тримати своїх звіряток коло себе — от і довелося Йолло, Копці, Смакоті та іншим коштовним улюбленцям ходити за ним, коли господаря здолала хвороба.

«Бідолашний старий Єззан.» Зрештою, саловельможний велетень був не таким вже поганим хазяїном, надто якщо порівняти з іншими. Смакота мала рацію. Прислужуючи на щовечірніх бенкетах, Тиріон швидко дізнався, що Єззан мав першість серед тих юнкайських вельмож, які щиро шанували умови миру з Меєрином. Майже всі інші просто вичікували, доки прибудуть нові потуги з Волантису. Кількоро палали охотою кинутися на приступ міста негайно, щоб волантинці не позбавили їх найкращої частки слави та здобичі. Та Єззан рішуче заперечував. Не погоджувався він і повернути меєринських заручників з метавок, як наполягав сердюцький ватажок Кровоборід.

Але за два дні відбулося чимало змін. Ще два дні тому Няньо був цілком здоровий, і Єззан ще не почув примарний тупіт копит блідої кобили. Два дні тому кораблі Старого Волантису були на два дні далі від Меєрину. А нині…

— То Єззан помре? — запитала Копка тим своїм голосом, що проказував «благаю, тільки не це».

— Ми всі помремо.

— Я про різачку.

Смакота кинула на них обох погляд, сповнений відчаю.

— Єззан не має померти!

Дівчур попестив чоло свого велетенського господаря, відкинув назад просякле потом волосся. Юнкаєць застогнав, новий потік бурої рідини ринув униз його стегнами. Постіль давно забруднилася і засмерділася, але перекласти Єззана кудись годі було й думати.

— Деякі господарі, коли помирають, то дають рабам волю, — мовила Копка.

Смакота захихотіла. Сміх пролунав моторошно і зловісно.

— Не всім, лише улюбленим. Звільняють їх від тягаря сього світу і забирають до могили — служити коханому господареві у наступному житті.