Розділ «Драконоловець»

Ніч поволі тупала повз повільними чорними лапами. Година кажана поступилася годині вугра, година вугра — годині примар. Великий княжич лежав у ліжку, втупившись у стелю, марив без сну, пригадував, змальовував уявою, крутився під лляним покровом, охоплений лихоманкою збуджених мрій про вогонь та кров.

Нарешті, зневірившись заснути, Квентин Мартел пішов до світлиці, налив там собі кухоль вина і випив у пітьмі. Вино відгукнулося солодкою втіхою на язику; він запалив свічку і налив собі ще. «Трохи вина допоможе заснути» — подумав він, хоч і знав, що бреше сам собі.

Князь довгенько повитріщався на свічку, тоді поставив кухля і простягнув долоню над полум’ям. Довелося напружити всю волю до краплі, щоб опустити руку і торкнутися вогню… а коли він нарешті торкнувся, то миттю відсмикнув зі скриком болю.

— Гей, Квентине, ти з глузду з’їхав?

«Ні, просто злякався. Я не хочу згоріти.»

— Герісе?

— Я почув, як ти ходиш.

— Не міг заснути.

— І вирішив полікуватися вогнем? Чи не краще випити теплого молока і послухати колискову? А ще краще… ходімо до Храму Грацій, знайду тобі дівчину.

— Тобто повію.

— Там їх кличуть Граціями. Вони усі різних кольорів. Червоні — єдині, які розсувають ноги.

Геріс усівся навпроти за стіл.

— Коли хочеш знати мою думку, септам у нас вдома варто перейняти тутешній звичай. Бачив, як виглядають найстаріші з них? Схожі на чорнослив. Ось що роблять з ними роки безшлюб’я.

Квентин визирнув на терасу, де серед дерев густо лежали нічні тіні. Чути було тихе дзюрчання води.

— Це дощ, абощо? Тепер твої повії поховаються.

— Авжеж не всі. У садах насолоди є приховані куточки, де вони чекають щоночі, коли їх оберуть чоловіки. А кого не обрали — ті мають сидіти там аж до сходу сонця, почуваючись кинутими і самотніми. Чому б нам не розрадити їхню тугу?

— Тобто чому б їм не розрадити мою? Так і кажи.

— Гаразд, так і скажу.

— Мені такої розради не треба.