Розділ «Правиця Королеви»

Дорнійський князь помирав три дні. Останній подих, судомний і безсилий, він зробив похмурого чорного ранку, коли з темного неба сичав холодний дощ, перетворюючи цегляні вулиці стародавнього міста на каламутні річки. Дощ загасив найстрашніші пожежі, проте пасма диму і досі здіймалися над зчорнілими рештками піраміди Хазкар, а велика чорна піраміда Єрізан, де влаштував собі кубло Раегал, громадилася у мороці, наче повнотіла жінка, прикрашена коштовними та яскравими жовтогарячими каменями.

«Може, зрештою боги не такі вже глухі, як ми гадаємо, — розсудив пан Барістан Селмі, роздивляючись вогні вдалині. — Якби не дощ, вогонь поглинув би решту Меєрину.»

Жодної ознаки присутності драконів він не бачив, та й не чекав побачити — драконам-бо дощ не смакував. На східному небокраї, де скоро мало з’явитися сонце, виднілася тонесенька червона смужка, що нагадувала Селмі першу кров з різаної рани. Часто ставалося так, що навіть після глибокого удару мечем кров з’являлася раніше за біль.

Він стояв коло билець найвищої сходинки Великої Піраміди, роздивляючись небо — як робив щоранку, знаючи, що світанок настане, і сподіваючись, що з ним разом з’явиться його королева. «Вона не покине нас. Не покине свій народ, своїх підданих» — сказав він собі вже вкотре. І почув передсмертне хрипіння князя з помешкань цариці-королеви.

Пан Барістан зайшов досередини, спливаючи дощовою водою з білого корзна і лишаючи на підлозі та килимах мокрі сліди чобіт. За його наказом Квентина Мартела поклали у власне ліжко королеви. Адже він був лицарем і великим княжичем Дорну. Здавалося доречним і милосердим дозволити йому померти у ліжку, заради якого він перетнув половину світу. Всю постіль було зіпсовано: простирадла, ковдри, подушки, підстилки — все смерділо кров’ю та димом. Але пан Барістан гадав, що Даянерис йому пробачить.

Коло ліжка сиділа Місандея. Вона не залишала князя ані вдень, ані вночі: дбала про всі його потреби, які могла вгадати, давала воду і макове молоко, коли він мав сили пити, дослухалася до кількох змучених слів, які бідолаха видихав час від часу, читала йому, коли він замовкав, спала у кріслі поряд з ліжком.

Пан Барістан прохав про допомогу деяких з королевиних чашниць і чашників, але вигляд обпеченої драконовим вогнем людини відлякував навіть найхоробріших. Блакитні Грації не з’явилися, хоча він посилав по них аж чотири рази. Можливо, останню вже понесла геть бліда кобила.

При його наближенні маленька наатійська драгоманка підняла очі.

— Шановний пане. Великий князь нині вже за межею болю. Його дорнійські боги забрали його додому. Бачите? Він посміхається.

«Відки ти знаєш? Йому не залишилося вуст, щоб посміхатися.» Ласкавіше було б драконам його зжерти — принаймні, швидше. А отак… «Загибель від вогню — жахлива і моторошна. Не диво, що самі пекла створено з вогню.»

— Накрий його.

Місандея накинула ковдру князеві на обличчя.

— Що з ним робити, пане? Він так далеко від рідної домівки.

— Я подбаю, щоб він до неї повернувся.

«Але як? Попелом?» На це знадобився б новий вогонь, але Барістанові сама думка про нього вже сиділа в печінках. «Треба зібрати плоть з кісток. Жуками, не виварюючи.» Вдома сестри-мовчальниці подбали б про все, але тут була Невільницька затока — найближча сестра-мовчальниця знаходилася за десять тисяч верст.

— Ходи спати, дитино. У власному ліжку.

— Якщо подаруєте сій-одній зухвалість, пане, то й вам варто зробити те саме. Ви ж цілу ніч не спали.

«Я вже багато років не сплю ночами. Від самого Тризубу.» Великий маестер Пицель колись розповів йому, що старі не потребують стільки сну, як молоді. Але справа була не в цьому. Барістан досяг віку, коли остерігався заплющувати очі зі страху, що знову не розплющить. Інші чоловіки мріяли про тиху смерть уві сні, у власному ліжку… але хіба то гідна смерть для лицаря Королегвардії?

— Ночі зараз надто довгі, — відповів він Місандеї, — а справ завжди надто багато. Хоч тут, хоч у Семицарстві. Але ти, дитино, наразі зробила достатньо. Ходи відпочинь.