Розділ 8

«То тих чортиків аж три,— зробив я висновок, защіпаючи на собі пасок безпеки. — Один у мене, другий в Інгрід і третій десь у поліційній лабораторії. Але чому Інгрід збрехала, нібито зроду не чула про індіанських божків? Який зв'язок між цими трьома фігурками?»

Отак розмірковуючи, я витяг з-під сидіння телефонний довідник. У моєму драндулеті немає телефона, але довідник придається, коли хочеш знайти чиюсь адресу.

— Зараз подивимось. Гольмстрем... Гольмстрем... — Я перебігав оком по стовпцях Гольмстремів. — Ось він, Андерс Гольмстрем, директор, галерея «Естет», вулиця Карлавеген, 56.

Я рушив на першій передачі. Мій старий «опель-караван» торохтливо виїхав із казкових розкошів Слейпнерстіген у повсякдення.

«Інгрід зовсім не схожа на брата,— подумав я, виїжджаючи на лівий бік і рятуючи цим життя якомусь навіженому мотоциклістові-камікадзе. — Холодна, стримана. Забарикадувалася своєю красою. Надто вже вродлива, як і ота жінка в соборі. Може, щось та й є в балачках про переселення душ?»

Я сам собі всміхнувся. Хоч би що там торочили про буддизм, але ж мандрує не обличчя, а душа. Ймовірно, її стриманість пояснюється Лейфовою загибеллю. Все-таки рідний брат. А я дурник дурником. Поліз на рожен з признанням, що мене підозрюють у вбивстві. Але що мав робити? Треба було хапатися за соломинку, заки не хапнула мене поліція.

Лейфові, видно, велося не дуже, і він намагався це приховати. Я ж бачив, що він переграє. То це Гольмстрем мав йому підсобити? І Єста Рунман? Імпорт бразильських цяцьок. Для цього треба багато коштів. За словами Інгрід, Лейф сидів без ламаного шеляга. Виходить, індіанські божки правили за стартовий капітал? Чи, може, той загадковий Веселтон мав надати допомогу?

Що ж, крига скресла. Хоч би там як, а в мене вже є кілька прізвищ.

Галерея «Естет» була розташована у підвальному приміщенні. Крутими східцями я зійшов униз, у великий зал, світлий завдяки білим стінам і ртутним лампам. Уздовж однієї стіни, високо вгорі, біг ряд низеньких віконець на вулиці Карлавеген.

Літографії в позолочених і посріблених рамцях покривали стіни. Юрмилися. Далі, Матта і Міро. Червоний шагалівський півень ширяв над блакитними паризькими дахами, у гордій самотині висіли в кутку гравюри Макса Ернста. Велике олійне полотно Бенгта Ліндстрема світлофорило жовтим, червоним і зеленим.

У глибині кімнати гойднулося драпрі, до мене підійшла дівчина.

— Добридень,— усміхнулася. — Чим можу служити?

Довге руде волосся, чорний светр. Обличчя бліде, ледь не прозоре, як це буває в рудих, великі блакитні очі. Ще раз усміхнулась. Я зніяковів. Завжди так, коли доводиться мати справу з гарними дівчатами. Оця загадкова усмішка на обличчі, наче взятому з картини Тіціана, могла символізувати і кохання, й смерть. Між усміхненими вустами та очима не було ніякої гармонії.

— Добридень,— усміхнувся я у відповідь. — Ви, напевно, Маргрет?

Її усмішка зникла.

— Маргрет, а в чому річ?

— Я вам поясню. Але спершу ми з'їмо ленч.

— І не подумаю.

Блакитні очі потемніли.