Розділ 25

Повз мене прогурчав автобус. Холодний вітер обдував ноги. Біля будки галасували діти.

— І що ви скажете на це? — спитав Єнсон.

— Я нікого не вбивав,— втомлено сказав я. — Прийду через годину. Перед тим мушу з'ясувати одну річ.

— Тільки не робіть дурниць. Ви у розшуку. Кожен автомобіль має ваше фото. Арланда і вокзали теж відпадають. Для вас буде краще, коли ви приїдете сюди добровільно.

— Ви знаєте так само добре, як і я, що це зробив хтось інший.

— Навіть так?

— Гольмстрем, наприклад. Яке в нього алібі на вечір убивства Лейфа? А у Бергмана?

— Ви нас недооцінюєте. Коли вбили Берґґрена, Берґман обідав у Гольмстрема. А Гольмстрем ні сам не вбивав, ані не стрілявся.

— Ну а Рунман? — у відчаї спробував я ще раз. — Ви перевіряли його алібі?

— Він був у Гельсінкі. Лежав з грипом у готельному номері. Це підтвердив портьє. Отже, нема на що надіятися. Краще за все вам приїхати сюди, пане Гуман, і побалакати у тиші та спокої.

— Не турбуйтеся, приїду.

Я поклав слухавку.

На стокгольмських вулицях сновигають довгі біло-чорні авто з поліцаями в шкіряному одязі та з білими кобурами. Триває полювання на підозрюваного в двох убивствах Югана Гумана. Непримітні поліцаї в цивільному вештаються на головному вокзалі, як і на Арланді чи Бруммі. У Гельсинґері та Мальмйо теж, напевно, підвищена готовність.

Задумавшись, я глянув на телефонний апарат, на його зелений верх із щілинами для монет. Туди можна кинути й крону, коли не маєш дрібних. Зелений колір — колір надії. Але й чогось іншого — теж. Що ще зелене? В глибині моєї підсвідомости щось заворушилося,— десь на периферії мозку. Наче крильця метелика в темній кімнаті, затріпотіла думка. І раптом я все зрозумів.

У першу чергу мушу бути вдома. Єнсон потім. Я вийшов з будки, насунув картату кепку на очі, звів комір і зупинив таксі. Найкраще не користуватися власним автом. Номер, безумовно, зафіксований.

«Коло звужується,— подумав я, їдучи вулицею Стуреґатан. — Тепер мови немає про когось зовні, якогось найманого професійного вбивцю. Це повинен бути хтось настільки добре орієнтований у всіх подробицях гри, що може їх використати. Він знав, що мене підозрюють у вбивстві Лейфа. Знав про нашу з Андерсом сварку й виманив мене поїхати до Андерсової вілли на час «самогубства». Це ж він стояв усередині в пітьмі й, затамувавши подих, слухав мої дзвінки?

Диявольський план. Убивця інсценізовує вламання у мою крамницю, наклацує прощальний лист на моїй портативній машинці, їде до Гольмстрема й видає вбивство за самогубство, але так, щоб досвідчений поліцай засумнівався. Навіть якби я не поїхав увечері в Лідінґе, все одно у віллі лежить лист. На цілком обгрунтованій підставі можна було розраховувати, що поліція перевірить, чи маю я друкарську машинку.

Але є ще один важливий момент. Вбивця знав не лише мене та мою ситуацію. Він був настільки близько знайомий з Лейфом, що той без вагання впустив його в оселю. Як і з Андерсом Гольмстремом. Хто був у курсі моїх справ, хто був близьким приятелем Лейфа й Андерса, в кого був мотив убивства?

Я звелів таксистові їхати на Стурчюркан. Вхід у мій будинок, безумовно, під наглядом, хай навіть це останнє місце, де може з'явитися переслідуваний злочинець. Маючи в розпорядженні так мало часу, не смію йти на будь-який ризик.