Розділ 6

Вулиця Слейпнерстіген, Слейпнерстіген... Мій вказівний палець повзав по мереживі автомобільної карти. Завжди одне й те саме. Спробуй-но доїхати в справах чи в гості до Юршгольма чи Ландеруда, вже не кажучи про Лідінґе,— це все одно, що шукати джерела Нілу. Химерні апендикси сліпих вуличок закрутисто звивалися на карті, зависали у повітрі й щезали. Ніколи вчасно не потрапиш, куди тобі треба. Може, хтось у цьому вправніший від мене, але, гадаю, не одному доводилося плуганитись на другій передачі потонулими у зелені вуличками, раз у раз гальмуючи, аби розібрати назви вулиць на мікроскопічних табличках, котрі якась вища сила поприбивала високо-превисоко, ще й за гущавиною гілля. Де ж ця вулиця Слейпнерстіген? Ось вона — смужечка в ріжку карти. Знайшлася таки. Я поклав товсту книжку з автокартами на переднє сидіння поруч.

По неспокійній ночі був змордований. Заснув далеко за північ, а зірвався — ще й на світ не благословлялось. Ошпарив рот гіркою чорною кавою, заліз під холоднющий душ — це додало тілові жвавости, та в голову наче хто мокрої вати напхав. Не стало легше й тоді, коли я, червоноокий, охлялий, розгорнув «Дагенс нюгетер».

«Убивство у Старому Місті» — така була шапка над двома шпальтами на першій сторінці газети. Про Лейфа там було небагато. Написано, що поліція наразі не вділила докладної інформації, але розслідування триває й певні сліди ведуть у потрібному напрямку.

«Потрібному напрямку»,— подумав я. — Правду написали. Напрямок — на Югана Кристіана Гумана. Цікаво, які будуть заголовки, коли мене арештують. «Антиквара арештували за вбивство». А у статті напишуть, що вбивство сталося через пиятику...»

Комісар Єнсон не захотів ділитися з пресою подробицями справи. Чому — невідомо. Мабуть, ще спробує натиснути на мене, аби я прохопився. Ляпнув щось у милій бесіді. Треба начуватися. Не плескати нічого зайвого. Бо інакше... Я виразно уявив невеличку замітку, загублену в лісі газетних шпальт. «Сорокарічний антиквар під судом не хоче признатися в убивстві Лейфа Берґґрена».

Я жбурнув газету на підлогу і долив іще кави з червоного кавника. Лейфа дуже довго не було у Швеції, тому й написали про нього мало. У замітці його назвали просто «підприємець». Не «відомий підприємець». Напевно, комісар таки вмочив у це пальці. Скільки там у нього гачків на волосіні?

Кава вихолола і згіркла.

— Як і життя,— поділився я думкою з Клео. Кицька байдуже глянула на мене. — Холодна, безвартісна, гірка, як і життя.

Я поплентав у ванну поголитися.

Двічі проминувши потрібний мені залізничний міст, я за третім разом все ж потрапив на Слейпнерстіген. Вуличка обривалася на горбку, де поміж високих голих дерев стояла велика дерев'яна вілла.

Сьомий номер виявився якраз навпроти вілли. Спершу я подумав, чи не помилився часом Єнсон. Справді, на чорній табличці стояло число «7», та чи могла тут мешкати Лейфова сестра? Самотня панна?

Я припаркував свою тарадайку. На тлі білого цегляного муру вона здавалася ще жалюгіднішою. Березневе сонце блискотіло в калюжах, мерехтіло на хвилях Вертану неподалік. Свіжий весняний вітерець гойдав позеленіле гілля бузку. Цвірінькаючи, спурхнула зграйка горобців, коли я відчиняв масивну хвіртку сьомого номера. За нею розлягавсь моріжок, сіро-бурий після зими, але відчувалося, що його дбайливо доглядають. Вузький, викладений білими кам'яними плитками хідник вів до оселі — одноповерхового бунгало, доволі недоречного між солідних бюргерських будівель Юршгольма. Виклично жовтіло на косогорі, в кінці якого вигравав проти сонця плавальний басейн.

Будинок було зведено з жовтого каменю. «Чи не мармур?» — подумав я, дзвонячи у двері.

Почулися кроки. Двері відчинились, на мене запитливо дивилася дівчина в чорному.

Я не спромігся на слово. Косогором вітер ганяв торішнє листя, а я не міг одірвати від дівчини очей. Це ж вона, та сама жінка з-під розп'яття, з півтемряви Стренґнеського собору. Неймовірно. Звісно, я був перевтомлений отими безнастанними думками про вбивство, але навіть у такому стані відчув, що закохався в неї — дівчину з фламандського середньовіччя. Те саме високе чоло, ті самі вилиці, лінія вуст, очі...

— Чим можу служити? — спитала вона.

— Прошу пробачення. Мені здалося... Це, звичайно, безглуздя, але ви як дві краплини води схожі на мою знайому. Їй п'ятсот років.

Господиня відступила на півкроку, ладна зачинити двері під моїм носом.

— Юган Гуман! — поспіхом відрекомендувався я. — Вибачайте, я пожартував, але ви й справді дивовижно подібні на ту особу. Мене це приголомшило.