Розділ 10

— Яку головоломку? Загадками говориш.

— Можливо. Але так воно і є.

— Я дуже хотів би зустрітися з тобою. Якнайшвидше.

— Навіщо?

— Поліція вважає вбивцею мене.

— Отуди к бісу... Чому?

— Бо я був там під час злочину,— втомлено відповів я і переповів історію. Вп'яте.

— Але ж тебе не посадили.

— Де лише питання часу. Посадять, якщо я не знайду цього душогуба.

— Певна річ. Можеш заскочити до мене? Я живу на вулиці Бундегатан, один.

— Біжу. Гляди лишень, аби хто тебе не вбив, поки приїду. Вистачить з мене таких випадків.

— Тіпун тобі на язик,— огризнувся голос у слухавці. — Сплюнь набік. Не один такий є, що залюбки бачив би мене в трупарні.

Почулися короткі гудки.

— Забобонний дурень,— сказав я гудкам. — Ціла біда з людьми, що не розуміють жартів. — Це вже адресувалося Клео. Вона теж не підтримала мене, лиш несхвально видивилася. Чого, мовляв, спати не даєш?

— Прошу пробачення,— пробурмотів я. — Перепрошую. Раз ти така, не дам тобі тістечка.

Знову повісив табличку «Незабаром буду». Зазнає збитків мій бізнес. Що вдієш, треба щось робити, інакше взагалі опинишся без бізнесу. Років так на десять. Чи скільки там дають за вбивство.

Я дійшов до Шепсбруна і сів у таксі. Коли воно пробиралося крізь пополудневу тисняву Слюссена, мені згадалися слова Мартінсона про фрагменти, що склались у цілість. То це туди тільки Лейфової смерти бракувало? Якщо так, то головоломка виходить макабрична.

Сходи виявилися вузькими і крутими. Мій великий гандж був у диханні й ногах. Непогано було б бігати зранку. Це вже вкотре отак думаю. Бігати між дубів Юрґордена, елегантним, як молодий олень, поміж сріблясто-сірих стовбурів, по травичці вдосвіта. Молодий, жвавий, сильний. І молода дівчина у білому, з розпущеним волоссям, поруч... Напевно, таки спробую зайнятися бігом.

Я натиснув на чорну кнопку дзвінка. Двері відчинилися, на порозі стояв чолов'яга у синьому спортивному костюмі.