Розділ 22

— Мусите визнати — якась химера. Дивний збіг обставин, еге ж?

З-за письмового столу на мене дивився Єнсон.

Було пів на дев'яту ранку, я не виспався. Вчора ввечері Єнсонів дзвінок зіпсував увесь настрій, мене знову охопив неспокій. Ще гірше стало на душі, коли комісар попросив прийти до нього рано-вранці.

— Хто це був? — запитала Інгрід, коли я поклав слухавку.

— Ет, один перекупник меблів,— збрехав я. Не хотів і їй зіпсувати вечір. Навряд чи Інгрід була б у захваті, дізнавшись, що це Андерс Гольмстрем украв її статуетку. Хоч якісь ілюзії щодо свого колишнього нареченого в неї повинні бути. Мусять бути. А я мусив довідатися про одну річ.

— Ти добре знаєш Рунмана? — спитав я. Ми сиділи пили каву. В коминку догоряло.

— Єсту? Так, ми знайомі. Кілька років тому він трагічно овдовів. Ти що, вважаєш, і він замішаний у ці справи?

— Зовсім ні,— знову збрехав я. — Він не того поля ягода, що торговці наркотиками.

— Він багато на що здатен, лише не на це. Єста дивак. Вискочив з грязі просто в князі, оженився з директорською дочкою і — нахапався комплексів.

— Комплексів? Чого б це?

— Хто його зна. Взагалі, він здібний дядько. Поставив фірму на ноги, але вважає себе не на рівні. Не доріс, мовляв. Ото й замовляє костюми, взуття і таке інше. Ходить в імпортних сорочках і в костюмах лондонської фірми «Севіл Роу». Я певна, що він і поради для бонтону читає. Отже ж, його не затягнеш у щось таке, де є ризик оскандалитися.

— Його контора справді зі смаком обладнана.

— Ти ще не бачив його помешкання. Знаєш, Рунман нагадує мені того карлика в Бредбері. Не читав?

— Бредбері я читав, але карлика не пригадую.

— Там ідеться про карлика, що кожного вечора приходив на атракціони й купував квиток у кімнати сміху. Власник кімнат зацікавився: з якої речі той недомірок став у нього постійним бувальцем. Виявилося, що карлик завжди подовгу простоював в останній кімнаті. Там було дзеркало, що робило звичайних людей непропорційно видовженими, а ліліпут у ньому здавався нормальним на зріст. Й ось одного чудового дня той господар закладу поставив інше дзеркало. Замість видовжувати, воно вкорочувало удвічі. Жахливо, правда?

— Еге ж. Але до чого тут Рунман?

— Якоюсь мірою він нагадує того карлика. Рунманів фундамент — у всьому держати крок з товариством. Ото він і заглядає у дзеркало, котре його сфера ставить нуворишам-вискочням.

— Отже, він боявся скомпрометуватись.

— Еге. Гадаю, до торгівлі наркотиками куди краще пасував би Бергман.