Розділ З

Я закохався. Не захопивсь, а закохався. Не так-то й часто таке трапляється, а коли закохуюсь, то, як правило, не в ту жінку, що слід. Цього ж разу — водночас і в ту й не в ту, що треба,— подумав я, відступивши на крок од скульптурної групи.

Я стояв у прохолоді й тиші Стренгнеського собору і дивився на розп'ятого Ісуса. Біля підніжжя хреста — статуї скорботних жінок. Одна з них простягала щось, наче пляшку. Така вишукана, ніжна й навдивовижу жива, що я відразу ж закохавсь у вирізьблену середньовічним фламандським митцем скульптуру. Можливо, це святотатство, але нічого не вдієш. Колись, одного зимового надвечір'я ходив я Ермітажем і в котромусь залі вгледів жіночий портрет вісімнадцятого століття. Зупинившись, довго стояв перед картиною. Здавалося, наче я добре знаю цю жінку з дуже давніх часів. Вона дивилася на мене з сумом і дрібкою радости в очах. І досі часом згадую ті очі...

Наступного дня по моїм невдалім візиті до Лейфа Берґґрена я сів у своє бувале в бувальцях авто і поїхав у Ескільстуну на аукціон. Нічого особливого там не було, але парочку густавіанських, руки провінціального сницаря крісел я таки придбав за цілком прийнятну ціну. Їдучи затягненим дощами Сермландом повз білі смуги снігу, чорні поля й бурі мокрі дерева, що губились у тумані, їдучи в барвах японського малюнка, я раптом вирішив звернути в Стренгнес і зайти до тамтешнього собору. А потім випити пообідньої кави.

Дотримуюся засади, що деколи варто трохи перепочити, розвіятися. Скажімо, піти й посидіти у церкві. Не від великої побожности, а щоб насолодитися тишею і спокоєм під куполом. Посидіти в акваріумі, повному темно-зеленої тиші. А ще — помилуватись аналоями, вівтарями і образами. У соборах, незважаючи на Ґустава Вазу, ще багато дечого збереглося. За минулі століття дари й пожертви заповнили порожнє місце по тому, що зникло в Ганзі та королівській скарбниці. А ці стінні розписи у церквах Упланду пензля Альбертуса Пікгора та інших майстрів...

Крім радощів споглядати й відчувати прекрасне, у моєму фаху важливо час від часу кинути оком на справжні, оригінальні речі. Надто вже багато стрічається підробок в антикваріаті, не завжди одразу відрізниш рококовий столик вісімнадцятого століття від молодшої на сто років імітації. Тому я постійно вправляю очі, руки й мозок у таких зустрічах зі старим мистецтвом. Тоді інтуїтивно відчуваєш, справжня ця річ чи підроблена, незалежно від того що каже продавець і яку ціну править.

На мене дивилася дерев'яна жінка біля підніжжя хреста. Не знаю, усміхалася вона чи ні, у соборі стояли сутінки. Я сів на тверду лаву і згадав індіанську скульптуру — Лейфового божка з Тули. Дивно, що його вчора не було дома. Адже так просив зайти.

Я чекав на Берґґрена довгенько. Розбитої статуетки не чіпав, лиш поклав її голову на якусь коробку й повернувся до вітальні.

«Мене ж запросили на грог»,— подумав я, всівшись на пухлий диван, хлюпнув трохи віскі у високий келишок і долив содової. Не найкращий із коктейлів, але нічого іншого там не було.

Надворі гайвороння лаштувалося на нічліг у вітах дерев. Хрипко кавкаючи, вибирало найвигідніші гілляки. На вулиці грюкнули дверцята автомашини, на сходах залунали кроки.

«А ось і Лейф,— подумав я, доливаючи ще трохи содової. — Давно пора. Вже двадцять по сьомій, а я мушу бути на місці о пів на восьму».

Кроки стихли, задзвонив дзвінок у дверях. Це не Лейф. Та мені не випадало відчиняти. Живу не тут, а ввійшов лише тому, що Лейф не замкнув за собою, коли виходив.

Ще один дзвінок, довгий, нетерплячий, проте я далі сидів. «Доведеться тобі піти ні з чим,— майнуло мені в голові. — Хазяїна нема дома».

П'ять хвилин, десять. Рівень віскі в пляшці знизився на кілька сантиметрів, та врешті треба було йти. До мого колеги і хорошого товариша звідси недалечко, всього за ріг звернути, але запізнись хоч трохи, то цей акуратист дутиметься на тебе цілий вечір.

Перескакуючи по три сходинки, я побіг униз і ледь не збив з ніг літню жінку. Відро вислизнуло з її рук і покотилося на перший поверх, лиснувши потоком помий.

— Мій ти Боже! Дивитися треба, куди біжите! — прорипіла стара.

— Пробачте, пробачте, але я так поспішав, що нічого не бачив і не чув.

— Надалі зважайте,— пробурмотіла вона, взявши від мене підібране відро.

Я пригнався за двадцять до восьмої. Невелика біда, бо був не останнім. Товариство зібралось аж на восьму.

Забава не вдалася. Я крадькома позіхав і ввесь час непомітно зиркав на годинник. Мова велася про звільнення жіноцтва, у світлі свічок, над фужерами з червоним вином кипіли пристрасті. Об одинадцятій я поскаржився на головний біль і подався додому. Не тому, що противник емансипації. Якраз навпаки, але робочий день видався важким, а я перепив поганого червоного вина.