Розділ 27

Штора відсунулась, у вітальню ввійшов Єста Рунман, причепурений, елегантний, з пістолетом у руці. Цівка невідривно стежила за мною чорним порожнім оком.

— Дуже шкода,— втомлено сказав він. — Не люблю насильства, але не маю вибору. Я пробував забрати скульптурку і в крамниці, і тут. Якби це вдалося, ми б тут не сиділи.

— Як ви сюди ввійшли?

— Просто. Бувши вами, я б запросив слюсаря поміняти замок на кухонних дверях. Та тепер це не має значення.

Він нахилився, взяв папірець, прочитав його і зім'яв у кульку.

— Ви не проти розтопити у каміні? — кивнув Рунман на дбайливо споруджену пірамідку березових дров. — Увечері сирувато, я б зігрівся.

Я розпалив, невдовзі затріщала суха березина. Жовто-червоні язики полум'я коптили скалки божка. Рунман недбало дав щигля паперовій кульці. Кулька полетіла в камін. Відтак він глянув на мене.

— Чудово. Це був третій папірець. Більше вже нема. А тепер я вас застрелю. Ось цим пістолетом. Потім вкладу його у вашу руку. Але цього разу — ніякого прощального листа. Він би лише затемнював картину.

— А чому... чому я маю стрілятися? Поліція ніколи в це не повірить.

— Не повірить? Вас розшукують за два вбивства. І знаходять у власному помешканні. Мертвого, з пістолетом у руці. Виявляється, це той самий пістолет, яким було вбито Лейфа Берґґрена. Поліція залюбки закриє справу. Трагічний епілог, але в житті таке трапляється.

— Все одно нічого не розумію,— розгублено сказав я, сівши у фотель і попустивши вузол краватки. Я спітнів під пахвами, лоб змокрів. Не дуже естетично, але що вдієш.

— Не розумієте? — терпко перепитав Рунман і глянув на вогонь. — Моя жінка була невиліковно хвора. — Він говорив повільно, наче з примусу. — Їй ставало все гірше, і я знав, що немає ніякої надії на одужання. Вона все глибше западала в депресію. Одного разу, коли ми були в Ріо, вона спробувала викинутися з вікна, і я... так, я їй допоміг. Не перешкодив у самогубстві. Якраз у цю мить нагодилася прибиральниця. Все, що сталось, вона потрактувала по-своєму. Я заплатив їй кілька тисяч доларів, щоб мовчала. Та Лейф помаленьку все винюхав і змусив дівчину дати своєрідне письмове свідчення. У ньому писалося, що прибиральниця бачила, начебто я виштовхав свою жінку у вікно. Ось тою цидулкою він витискав із мене гроші. Повернувшись у Швецію, Лейф Берґґрен примусив мене взяти його компаньйоном на мою фірму. Я зрозумів, що він не заспокоїться, доки не накладе лапу на все моє підприємство. Крім того, я не міг навіть у думці припустити, що мене... викриють і оскандалять.

Рунман задивився на блискучий металевий циліндрик. Навколо куточків його рота пролягли глибокі зморшки. Втомлена людина. Втомлена і вичерпана.

Я розумів Єсту Рунмана. У його колах не оскандалюються. Там розплачуються. І не вбивають своїх жінок. Звісно, цього не роблять і в інших колах, але пан директор, очевидно, був під таким пресом суспільства, що волів піти на вбивство, аніж стати під ганебний стовп, скомпрометуватися божевіллям жінки. Я згадав розповідь Інґрід про його комплекси: не дотягую, мовляв, до рівня, відповідного до щабля соціальної драбини. Про карлика, що не міг дивитися на себе у зменшувальному дзеркалі. Рунман — теж. Не міг дивитися на себе у дзеркалі дійсности, що знімала з нього ввесь пошитий модними кутюр'є лиск, осоромлювала і принижувала вискочня.

— Розумію,— сказав я. У мене пересохло в роті. — Ви допомогли вашій дружині. Свого роду милосердя. Евтаназія, чи як там воно зветься. А як щодо Лейфа? Здається, маєте алібі?

Він кивнув.

— Я був у Гельсінкі. Жив там у готелі. Сказав портьє, що я хворий на грип і не приймаю ніяких телефонних дзвінків, не хочу, щоб мене турбували. Повісив на дверях табличку, щоб мене не турбували, і замовив у номер чай з лимоном. Ліг у ліжко, закутавши горло.

Зовсім несподівано він пожвавішав. «Дивний чоловік»,— подумав я.

— Еге ж, усі знали, що я зліг. А я прокрався з готелю, прихопивши ключ від номера. У сучасних готелях, з натовпом у вестибюлі, це просто. Я взяв таксі, приїхав на летовище і полетів до Стокгольма. Квиток у мене був — на інше прізвище. Я вилетів о шостій. Тоді сів у своє авто. Попередньо запаркував його в Арланді. Зробив справу — і назад. О пів на шосту мені принесли чай. Так і сказали поліції. Коли я повернувся з вечірнього літака, ще раз замовив чай. Тим часом на чергуванні був інший портьє, він узагалі не зауважив, коли я прийшов. Того дня був великий конгрес, народу у вестибюлі не бракувало.