Убивці світла дня замало,
Пожеж запалено ліхтар.
Щоб совість варвара не спала,
У нього, блискавице, вдар!
«Авжеж, те, що написав мій друг Бенгт Ліднер про варвара, котрий руйнував Єрусалим, аж ніяк не стосується Лейфового вбивці,— гірко подумав я, відпровадивши чудного комісара. — Певна річ, лиходієва совість і далі хропітиме, хай хоч сто блискавиць ударять. Жодна надприродна сила мені не допоможе. Ані Єнсон. І сліпому видно, що я в нього перший у списку підозрюваних і поліція сидить у мене на хвості. Хоч би там як, але комісар дізнався, що я не сиджу згорнувши руки, а таки щось знайшов. Одне неясно,— чому він мене досі не арештував».
Знову теленькнув дзвінок на дверях. Я втомлено зітхнув. Пообідній чай корова язиком злизала. Ет, з іншого боку, клієнтам завжди треба дати нагоду вкласти свою лепту в мої податки й комірне.
Як виняток із пасма неприємностей за ці березневі вітряні й кошмарні дні, цього разу мені всміхнулось щастя. Ґуставіанський столик, приблизно середини минулого століття, дуже гарний, помандрував геть від мене, аби оздобити якийсь директорський салон. Ідучи ввечері з крамниці додому, я відчував, як приємно гріють кишеню зароблені три тисячі крон.
На честь такої вдалої трансакції Клео дісталися консерви «Пуссікет-фуд». Не дуже об'їсться бідолашна киця ласощів, якщо їх купувати лише у дні такого успіху, як оце сьогодні. Коли й далі вивішуватиму оголошення «незабаром буду», то й ці нечисленні мої клієнти невдовзі щезнуть, мов дим.
Клео де Мерод не завертала собі голови над тим, яке меню її чекає у майбутньому. Одразу ж замуркотіла, як та прядка, ледь тільки вгледіла, що я виймаю консерви з комірчини. Охоче пробачила мені, що забув купити салаки. Тим часом я задумався над іншим.
— Ось тобі гусяча печінка,— сказав я кішці, що саме наминала смаколик, аж за вухами лящало. — Ось тобі шампанське й марципани на десерт. Як гадаєш, а що мені? Десять років — хліб і вода, якщо не виберуся з цієї халепи. А по тюрмі — осяду на селі й відкрию там антикварну крамничку. Непоганий був би бізнес. Люди валом валили б до мене, аби потім, тицьнувши пальцем на порцелянову вазу, можна було похвалитися: «Оцю штуковину я купив у вбивці — Гумана». Мене охопила жалість до самого себе.
— Ох, як несправедливо все це, люба Клео. Піти в бар «Оперний» чи що? Поки є нагода. Сьогодні я на це заслужив. Таки піду.
Я знову вийшов надвір, у сутінки. Минала десь восьма, сонце зайшло. Надворі було холодно і ясно, хоча вітер ущух. На півдні небо відсвічувало блідо-блакитним сяйвом. Є ще надія. Йде весна.
Заклавши руки за спину, я неквапно йшов уздовж Стрембруні. Шпацерував. Час від часу слід це робити. Прогулюватися, йти просто себе, без поспіху і без мети. Гадаю, це набагато кращий спосіб не підпускати й на крок інфаркти та виразки шлунка, ніж гасати у спортивному костюмі.
Приставши, я глянув на смолянисто-чорні вири талої води. Пінячись і шумуючи, вона бігла з озера Меларен, із усіх його приток — річечок і потічків. Із усієї водяної мережі, клубка жил у тілі свейської держави, що колись ніс у морські походи флот вікінгів — морських розбишак, паліїв, грабіжників, гвалтівників. Виснажені, вошиві й п'яні, вони налітали на бідні поселення понад узбережжям, пускали червоного півня на солом'яні стріхи і поверталися зі здобиччю — кількома вівцями та горнятками. Викрадали жінок, підрізували священикам і ченцям горлянки, а перед тим брали їх на тортури, аби ті призналися, де зарили церковні чаші та хліб.
Відтак наставали довгі сумні зими, повні сонькуватого ледарювання й пияцтва, поки квітневі вітри ламали кригу і розносили дух смоли, коли конопатилися човни. Істина була далеко від Теґнерового ідеалізування дійсности...
Невдовзі я сидів у барі «Оперному» на червоному шкіряному тапчані. Переді мною лежала підшивка «Афтонбладет», скріплена дерев'яними рейками. Читати її дуже незручно, але це, мабуть, єдиний спосіб запобігти крадіжці газет.
У ній не писалось нічого, що могло б стосуватися вбивства. Чи є щось більш неактуальне, ніж учорашня вечірня газета? Крадькома я зиркав в «Експрес» у сусіда на столику, але й там нічого не надибав. Той самий занесений снігом доглядач маяка, той самий директор-розтратник. Еге ж, убивця може бути спокійний, ніяких нових слідів.
На мармуровій стільниці стояла запітніла чарка гіркої настоянки. Поруч кілька делікатесних пряних оселедців у череп'яній мисочці терпляче чекали своєї долі. Доповнювала цей простий натюрморт тарілка з паруючою картоплею.
«Дивно вийшло з Лейфом,— подумав я. — Серйозний і цілеспрямований, слабкий і легкодухий. Мрійник-невдаха і водночас спраглий пригод бунтар. Хвальковитий паяц, лукавець і нахаба. Хто з них справжній Лейф? І чому в усіх такі різні думки про нього?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Таємниця мексиканських божків смерті.» автора Ян Мортенсон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 13“ на сторінці 1. Приємного читання.