Розділ 1

Над дверима моєї крамнички теленькнув тибетський дзвінок у формі верблюда. Клієнт? Чи хтось хоче «заскочити на хвилинку»?

Я відклав томик «Лабіринтів страху». За всієї моєї поваги до Едґара По багато в чому Лавкрафт куди кращий. І як людина він вартий уваги. Лавкрафт жив потаємним життям, під невсипущим оком своїх родичок-опікунок, лише вночі виходячи з оселі. Майже каліка, тривалий час без гроша за душею, він писав твори, які багато хто вважає верхом готичної літератури жахів.

Якийсь іспанець сказав, нібито чоловіки потайки люблять гладких жінок, солодкі вина й музику Чайковського. Непогана комбінація. До неї я б іще додав романи жахів. Сидиш ото на самоті у вигідному фотелі, бажано біля каміна. У досягу руки — щось смачненьке. Приміром, пляшечка доброго бордо й таріль з накраяним голландським сиром. А за вікном — листопадовий вечір, завиває вітер. Розгортаєш котрогось класика готики і поринаєш у дивовижний похмурий світ видінь, створений задля твого задоволення. Наприклад, для такої людини, як я, бо ж гострих відчуттів у моїй антикварній крамничці не густо. Не зазнаєш їх і від моєї квартирантки — сіамської кицьки Клео, тож доводиться читати відповідні книжки.

Я вийшов з маленької конторки за крамницею. По той бік прилавка стояв чолов'яга приблизно мого віку. Крізь вітрину бліде березневе сонце посилало сонячні зайчики від калюж на Купецькій вулиці. Рання весна після довгої тоскної зими, такої гнітючої, що й клієнти це відчули. Погода наче відбила охоту купувати, от ніхто антиквару і не купує. Принаймні — в мене.

— Привіт, Югане,— сказав чолов'яга і всміхнувся.

— Привіт,— невпевнено відповів я. Хто б це міг бути? Засмаглий під сонцем явно не наших широт. Карі очі, каштанове із сивиною волосся. Років сорок. Чи сорок п'ять. Дощовик і коричневі рукавички.

— Так, немало води спливло,— чоловік присунув стілець, сів і видобув із кишені портсигар. — Закуриш?

Я похитав головою.

— Лише після доброго обіду — сигару.

— А якщо після доброго ленчу? Незабаром дванадцята година. Я ж тобі винен ленч іще від... коли ж це було?.. Це, напевно, було в травні п'ятдесят п'ятого. Двадцять років тому.

— Двадцять років тому? Винен мені ленч іще від тисяча дев'ятсот п'ятдесят п'ятого?

Я все одно не міг його пригадати.

— Ми заклалися були, чи зможеш ти проплисти до того острівця на Лебединому ставку і почепити свою студентську шапочку на будці для лебедів.

Нарешті я згадав. Світла травнева ніч багато-багато років тому. В іншому житті. Бучна вечеря в упсальському ресторанчику. Різьблений дерев'яний павільйон серед білих бузків. Ми засиділись, офіціантові ледве пощастило нас вирядити. Пунш, грог і молодечий запал зробили своє, я кидаюсь у тиху світлу воду Лебединого ставочка і пливу поміж водоростей зі студентською шапочкою в зубах. Геростратівська витівка, відголоски якої дійшли аж до глухої провінції, де мій тато був пастором.

Так, я згадав. Це ж Лейф Берґґрен, у ті часи найкращий спортсмен Вермланда й зірка студентського театру. Перед ним, студентом юриспруденції, стелилася тоді дорога в міністерство закордонних справ.

— Отакої! Щоб я та не впізнав тебе, Лейфе! Але минуло, все-таки, літ п'ятнадцять, відколи ми бачилися востаннє, а ти ще й засмаг, як індіанин. Де ти був усі ці роки? Працював у міністерстві закордонних справ?

Лейф Берґґрен скривився й струсив попіл сигарети на підлогу.

— Та ні. Міністерство недооцінило мене. Я пішов у бізнес. У Південній Америці. Не було мене дома десь років дванадцять. Принаймні не жив тут постійно.

— Цікаво. А де ти жив?