Розділ 18

— Коли це сталося?

— Напевно, по першій. Я прийшов додому о дванадцятій, ліг спати о першій. Якби це трапилося раніше, я б почув. Але побачив це допіру вранці. Вікно у конторку було розбите з подвір'я. Хтось через нього вліз у крамницю. То я подумав, що найкраще — подзвонити вам.

— Спасибі. Дуже добре, що зателефонував. Негайно прийду.

«Що ж,— подумав я, одягаючись,— ось настала й моя черга. Така вже, видно, моя доля. Те, чого ми всі у нашому фаху боїмося, таки скоїлось. Пограбування. І страховка не покриє втрат. Крім того, це ж вічність триватиме, доки страхова компанія та поліція з'ясують усі подробиці справи і можна буде одержати якесь відшкодування. До того ж, у страховому полісі написано петитом, що мають бути вжиті певні заходи. Йшлося про надійні замки та про віконниці, які слід було поставити, аби потім мати бодай крону відшкодування».

Геть втративши гумор, я налив Клео молока і пішов.

На вулиці все було, як завжди. Звісно, навіщо без потреби розбивати вітрину й привертати до себе увагу? Цікаво, коли це сталося? Коли ми зі Стігом тряслися від холоду в лісі? Коли я спав?

Стиха вилаявшись під ніс, я ввійшов у крамницю.

Тут наче пронісся ураган. Перевернуті столи, повисовувані шухляди. З шафки, де я зберігав монети та медалі, ввесь її вміст розкидано по підлозі.

Машинально я нагнувся й підняв орден. Одне із срібних кілець мальтійського хреста погнулося. Зітхнувши, я поклав його на прилавок.

— Гей, хто тут!

Хтось гукав із конторки. Це Янсон. Устромив голову крізь вибиту шибку. Під моїми ногами захрупали скалки.

— Багато вкрали?

— Не знаю. Поняття не маю. Скидається, наче сюди сам диявол завітав. Усе догори ногами, все на підлозі.

— Добре було б у поліцію подзвонити.

— І я так гадаю.

Я сів за письмовий стіл і видобув телефонний довідник. Після кількахвилинних з'єднувань і роз'єднувань таки потрапив куди слід. Моє повідомлення було сприйнято без ентузіазму.

— Ми пошлемо когось,— пообіцяв голос у трубці. — Не можу сказати, коли саме, як тільки буде змога.

— Був би вам дуже вдячний. Страхова компанія повинна якомога швидше мати всі папери, і я нічого тут не чіпатиму, поки ви приїдете й засвідчите факт пограбування.

«Чого тут бракує? — подумав я, поклавши слухавку. — Що могло зацікавити злодія? Навряд чи великі важкі меблі. А ось дрібні речі, котрі легко продати, як-от бронза й порцеляна,— це куди ймовірніше. Вже й не кажучи про монети, медалі й срібло».