Розділ 19

«Заробив Гольмстрем своє належне, аж йому заціпило,— відзначив я, вийшовши на вулицю Карлавеген. — Тепер має над чим поміркувати, бо зрозумів, що я знаю трохи більше, ніж він гадав. Не просто собі бігаю й розкидаюся безпідставними звинуваченнями. Якщо в нього щось на сумлінні, обов'язково сконтактується зі мною, аби витягнути з мене, звідки знаю, що вчора він був на дачі в Рунмана. Ото справді цікаво буде подивитись».

Неквапно я пішов до свого авто. На вулиці краєм ока запримітив якогось кремезного в ясно-жовтому драповому пальті з плетеним поясом. Такі пальта носили перші любовники в мандрівних театрах. Принаймні за часів моєї молодости.

Проте був це не артист. Директор «Swedish Latin-American Trading» Єста Рунман власного персоною майнув повз мене. Поспішав. Я привітався. Він здивовано зиркнув на мене і, не впізнавши, недбало кивнув у відповідь. Не дивно. Ми лише раз зустрічались у нього в конторі, я тоді був без верхнього одягу.

«Знав би ти тільки,— подумав я, простеживши, що він спускається сходами у галерею «Естет»,— знав би ти, як близько один від одного стояли ми з тобою вчора. Далеко звідси, у темному лісі. Та це, напевно, якраз повідомляє тобі Гольмстрем. Цікаво, які справи привели Рунмана до галереї? Наркотики, діаманти? Чи і те й те?»

Хоч би там як, а я таки влучив у болюче місце. Це було видно з реакції Гольмстрема. Навіть якщо він і не вбив Лейфа, то у будь-якому разі вплутаний у наркобізнес. Надто багато даних свідчать про це, щоб можна було ними знехтувати. Перше — Стігові теорії. Друге — те, що розповів мені комісар Франсон. Третє — Маргрет. Очевидно, вона й справді забагато знає, інакше Андерс не погрожував би їй і не радив би пригадати, як це обернулося для Лейфа. Та це ж і є небезпосереднє признання! А як він на мене кинувся... Єдина дивна річ: не тоді, коли я запитав про Лейфа, а коли згадав Амстердам і наркотики.

Та домислювати й робити висновки — замало. Знати, бути переконаним у чомусь — добре. А ось довести... Де докази, як я їх здобуду?

Та хоча б у Стіґа, ентузіаста в спорткостюмі, любителя грогу. Він же, як сам казав, накрив Гольмстрема.

Почала сіяти мжичка. Чорно-сині хмари нависли над Естермальмом. Та в мене є авто, що навіть завелося з першої спроби. Старий акумулятор, вимотує нерви щоразу, коли рушаєш.

За одинадцять хвилин, якщо вірити годиннику на автопульті, я доїхав до вулиці Бундеґатан. Застану його вдома?

На щастя, застав. У тому самому спорткостюмі.

— Привіт, привіт. Приємно тебе бачити. Ласкаво прошу, брате, в мою каюту.

— Ти був правий щодо всього цього,— сказав я, всівшись на шкіряному тапчані. — Принаймні таке враження.

— Враження! Само собою, я мав рацію. Навіщо сумніватись у роботі професіонала вільної преси? Ти щось новенького вивудив?

Я розповів про свій підслух під Гольмстремовими дверима і про те, як він мене витурив після запитання про наркобізнес.

— А я що казав? — тріумфував Стіг. — Упіймалася рибка! Погано, одначе, що його не взяли відразу на місці: слизький в'юн.

— То ж бо й воно,— похмуро відповів я. — Тому я оце й приїхав до тебе. Потрібні докази, аби втовкмачити поліцаям у їхні довбешки, що Лейфа вбив Гольмстрем. Чи, щонайменше, мав для цього злочину вагоміші підстави, ніж я. Не можу ж я піти до Єнсона та його бравих хлопців і голослівно ствердити: Андерс Гольмстрем — це розсучий син, що замість гравюр і малюнків торгує наркотиками. Переправляє їх, лайдак, з Амстердама на дачі в лісах Кільсбергена. Якщо не матиму нічого конкретного, то ще й по шапці зароблю за образу чести, наклеп, чи як там воно ще зветься.

— Тобто ти хочеш мати м'ясо на кістках?

— Саме так. Трішки сметани на пюре.

— Він не показується на людях,— сказав Стіг, задумливо відсьорбнувши трішечки грогу. — Не вистромляє носа. У цьому й уся заковика. Поліція ловить дрібних торговців, ними хоч греблю гати. А ось упіймати самого павука в павутині — зась. Сам він не засвічується. Безпосередньо з торговцями контактує Бергман.