Розділ 15

Неділя була спокійна. Всупереч усьому, я проспав увесь ранок. Незважаючи на те, що кожен телефонний дзвінок міг бути з поліції, що кожен клієнт міг бути нишпоркою й прийшов мене заарештувати. Напевно, я рятувався снами, утікав від дійсности в їхній безтурботний світ.

Після скляночки червоного вина й снодійної пігулки я прокинувся пізно, та й далі лежав у ліжку й шарудів недільним додатком «Дагенс нюгетер». Пані Андерсон не похвалила б мене за це. Вона слушно каже, що друкарська фарба бруднить постільну білизну.

Клео лежала у мене в ногах. Під покривалом. Зазвичай вона спить у кошику на кухні, але недільними ранками, коли я п'ю каву в ліжку, у неї з'являється нагода шаснути під покривало. Знає, що я її не прожену.

А надворі похмуро. Сіре небо і мжичка. «Піти подивитися на зміну варти абощо?» — ліниво подумав я і перегорнув сторінку. Ці паради — суничка у моєму житті. Як і французькі вина. Та до літа з його суницями й сонцем ще далеко. Милуватися вартою в таку ось погоду — це не те. Має бути сонячно і вітряно, щоб майоріли прапори, виблискували шаблі й фанфари. Щоб вчулося відлуння духового оркестру й команд на тлі дзижчання туристських кінокамер.

Та ні, не піду туди. А ось винагородити себе за стійкість у боротьбі з комісаром Єнсоном, символом бездумної й сліпої Феміди, таки варто — ситним ленчем у ресторані «Каттелін». Чи у «Вікторії». Великий біфштекс з яєчним жовтком, товчена картопелька та буженина з хроном — цілком відповідна пожива на ось такий день. До всього цього — фотель і чарочка гіркої.

Вдоволено всміхнувшись, я почухав за вухом Клео пальцем ноги. Тепле й пухнасте тендітне тільце вібрувало, киця муркотіла від моїх пестощів. Мабуть, жодна жінка не була б від цього в захваті, а ось Клео таке до вподоби.

Спала мені на гадку інша дама. Інгрід Берґґрен. І наша телефонна розмова. Ніяких індіанських божків брат їй ніколи не давав. Так вона сказала. Але ж я на власні очі бачив скульптурку, а тепер її нема. Навіщо Інгрід збрехала? Я не міг знайти прийнятної причини. Либонь, є якийсь зв'язок між розбитою статуеткою біля Лейфового мертвого тіла і тією, що стояла в Інгрід. Має ж у них бути якесь найменше спільне кратне. Яке?

«Ет, нема чого тепер сушити собі голову, чому збрехала красуня Інгрід і де її божок. На це ще буде час»,— подумав я, залазячи глибше під ковдру. Мене й далі хилило на сон, від снодійного голова була важкувата.

Під час мого шелесткого дослідження підліску джунглів газетної інформації я добрався до одної з моїх найулюбленіших рубрик. Персональні оголошення. Захоплююча лектура. Та не таких оголошень, як-от: «Жвавий юнак бажає познайомитися з огрядною матеріально забезпеченою жінкою в літах». Ні, мене цікавлять інші зразки. Яка доля людини часом стоїть за кількома нехитрими рядками! Одного разу я надовго замислився над таким посланням: «Влітку 1957 року ти, зодягнена в червоне платтячко у білий горошок, танцювала під Вестербруном. Того вечора провів тебе додому я, Бенгт. Відгукнися!»

Що сталося з Бенгтом? Куди повело життя дівчину в червоному? Чи не краще жити в ілюзіях, замість стати віч-на-віч із похмурою дійсністю?

Або, скажімо, ось таке, оптимістичне: «Чорнобрива струнка дівчино, що напередодні Різдва сіла в метро на станції Рупстен, озовися, якщо ти не проти. Хлопець з «Експресом» у руці».

Скільки чорнобривок їздить у метро від станції Рупстен? А наклад «Експресу» — понад півмільйона. Але все на світі можливе.

Найгарніше, мабуть,— це вісточки між закоханими, котрих розлучила доля. Привіти, поздоровлення, поцілунки... Чи не тішиться у цю мить десь у Гесельбю якась жінка? Чи не переповнює її потаємна радість, незважаючи на сірий ранок і сіре домашнє життя? Чи не напнулися понад дахами міста нитки, невидимі всім людям, крім закоханої пари?

— Романтичний з мене дурень,— сказав я Клео. Вона й вусом не повела. Клео вже давно це знає.

Мій погляд поплив далі, спиняючись на буйках, що поставили самотні душі в рубриці «Знайомство задля одруження». Не те, щоб справді шукав чогось для себе. Просто недільними ранками цікаво, образно кажучи, зазирнути у замкову шпарку. Хоч би коли я дав оголошення, відповіді не було б ніколи. Від жінки у Стренгнеському соборі. А Інгрід? Відповіла б?

Я облишив дурні гадки. Персональних оголошень сьогодні нерясно. Нічого вартого уваги, наскільки бачу... Постривай! Ось воно, варте уваги! «Розшукується мексиканська індіанська череп'яна скульптурка, 40 см заввишки, привезена у Стокгольм. Цінна як пам'ять. Дуже висока винагорода. Звертатися на гасло «Без розголосу».

Газета впала на ковдру. Індіанська скульптурка! Хто ще інший, крім Інгрід, міг її втратити? Ніхто інший, тільки вона, хіба що Лейф порозкидав своїх божків по всьому Стокгольмі. «Дуже висока винагорода» означає, безумовно, що власник дуже хоче здобути згублене. І обіцянка секретности теж прикметна. Навіщо людині, що знайде й віддасть божка, секретність? Очевидно, малося на увазі того злодія на Слейпнерстіген.

Дзвінок у двері, довгий, нетерплячий. Роздратований, я вибрався з-під ковдри, одягнув перський візерунчастий халат і пішов до дверей. Десята ранку, неділя. Не мають люди бога в животі. Ніякого пошанівку до приватного життя. Напевно, якийсь кретин побачив щось на вітрині й хоче знати ціну. А якщо це поліція?

Не поліція. На темнуватій сходовій клітці стояв Стіг Мартінсон. Не відразу я його впізнав. Замість спортивного костюма мав клітчасту кепку, штормівку й бінокль. На спині висів великий напханий наплічник.