Розділ 14

— Знаєте, пане Гуман, я гадаю, не так воно у вас, як має бути.

— Що саме не так? — спитав я, вдаючи здивування, бо знав, про що піде мова.

— Ми вже про те балакали. Що ви, старий парубок, живете самі.

— Але ж ви теж живете самі, пані Андерсон. І нікому з нас нічого не бракує.

— Чоловіче, тут є різниця. То небо і земля.

Моя сусідка Рут Андерсон узяла ще один вівсяний пряничок. Вона належить до широкого кола моїх друзів, старожилів Старого Міста. Коло все вужчає, бо квартплата височезна, а проте пані Андерсон нікуди не виїжджає.

Іноді під час своїх походів по бакалійних крамницях сусідка заходить до мене. Люблю її візити. Гадаю, вона теж любить заскочити сюди й за чашкою кави та пряниками погомоніти часинку. Про лихоліття, про те, як ся мають її сусіди й знайомі. А ще вона прибирає мою квартиру і поливає квіти, коли мене нема вдома. Рут Ліннеа Андерсон. Колишня прибиральниця на фінських кораблях. Побачила жінка світу. Тверезомисляча, з добре розвиненим почуттям гумору.

— Чоловіче, тут є різниця. Я стара, моє вже минулося. А ви у найліпшому віці — і живете з кицькою.

— Чекаю, поки прийде та моя єдина, суджена,— усміхнувся я до пані Андерсон. Моє парубкування — це її улюблений коник. А ще — мої звички та харчування.

— Єдина, єдина... Під лежачий камінь вода не тече. Треба й самому постаратись. Одружіться, пане Гуман, це вам на краще вийде.

— Але ж у мене стільки різних зацікавлень. Хоча б зміна караулів. Люблю дивитись, як вони марширують у блакитних одностроях і позолочених шпичастих касках. А музиканти на конях-красенях! А раптом вона цього не потерпить!? Знаєте, кінь, на якому литаври, має бути глухий. Хоча б приглухуватий, бо інакше він лякався б звуку литавр. Крім того, це повинен бути рябий кінь. А раптом вона не полюбить музики!?

— Вам би гарну жінку — і проти зміни караулів вона б не мала нічого. Ні, пане Гуман, так не годиться... Але я мушу йти по крамницях. Увечері приїжджає моя сестра з чоловіком, а в мене ще нічого нема на обід. То що, мені зайти завтра до вас? Як завжди?

— Коли ваша ласка. Якби мене не було вдома, то у вас є ключ. О, до речі! Ви нічого не чули про чоловіка, котрого вбили на вулиці Кіндстугатан?

Я закинув вудочку з якнайневиннішим виглядом. Бо пані Андерсон завжди знає про все, що відбувається в нашому кварталі. Буквально кажучи — все.

— Так, подумайте тільки, що коїться. Кажуть, він був багатий. Я не зналася з ним, бо тільки недавно приїхав. Навіть тижня тут не прожив. Але Лундберг, той, що торгує нерухомістю, каже, ніби то був справжній бабій. Стільки дівок до нього ходило — як діти до школи. І вдень і вночі.

— Цікаво. Стільки дівок?

— Ну, ви розумієте, що я хочу сказати. Ой, не ті тепер часи, що колись були. Скоро носа з хати не можна буде вистромити... За прибирання не переймайтеся. Прийду, коли буде час, і поспрятую. Дякую за каву, поздоровте від мене Клео. Якщо ввечері буде риба, то почищу.

Вона застебнула комір пальта, надягла плетені рукавиці й пішла.

«Енергійна тітонька, з перцем»,— подумав я, поставивши чашки на невеличкий мисничок і видобувши телефонний довідник. Уже двічі я дзвонив Інгрід на Слейпнерстіген, але ніхто не відповідав.