Розділ 4

Колючі очі невідривно стежили за мною. Майже гіпнотичний погляд. Наче в удава перед кроликом.

Я давно помітив: коли трапляються нещастя, коли раптово й без попередження стається щось жахливе,— ти мов кам'янієш. Заклякаєш. Колись дівчина, в яку я був закоханий, написала, що не хоче більше зустрічатися зі мною. Я зумів прочитати тільки перші рядки. Сприймати решту мозок відмовився. Не було змоги дочитати лист — оті незрозумілі знаки на папері. Втрутився своєрідний захисний механізм.

І тої миті так сталося. Спершу до мене навіть не дійшло, що ж, власне, сказав комісар. Я видивлявся на його зелений мисливський капелюшок, на обвітрене зморшкувате обличчя. Зустрівся з ним поглядом. Що він каже? Лейф мертвий. Убитий. І Єнсон вважає, що вбивця — це я. Хіба він так не сказав? Та принаймні натякав, мав на увазі.

— Нічого не розумію,— порушив я тишу, що запанувала у кімнаті. Раптом прокинулися всі звуки. Тихеньке цокання годинника на полиці за мною виродилося в удари ковальського молота. Я почувався наче пробуджений із довгого сну, хоча прокинувся не остаточно.— Мушу сказати, що нічогісінько не розумію. Ви гадаєте, ніби Лейфа вбив я?

— Наразі я нічого не гадаю, пане Гуман. Лишень констатую, що ви перебували у Берґґреновій квартирі у той час, коли його було вбито. Що ви були на місці, де скоїлося вбивство й де знайшли тіло. Що ви з якоїсь причини не схотіли відчиняти двері, коли задзвонив дзвінок, а потім кинулися бігти й налетіли на прибиральницю. Додайте сюди головний біль у гостях і що ви рано попрощалися. Особисто в мене болить голова, коли заплутуються справи, коли я зазнав стресу, напіткав різні неприємності. Втім, кожен реагує на такі речі по-різному.

— Але ж я прийшов до Лейфа Берґґрена по сьомій. Ви ж кажете, що його вбито о пів на сьому.

— Від пів на сьому до пів на восьму. Його знайшли аж у суботу, тому, на жаль, лікарі окреслили нам лише приблизні часові межі.

— У такому разі він міг бути вбитим до або після мого приходу?

— Слушно. Але звідки нам знати, коли ви прийшли? Чи — коли пішли? У тітоньки на сходах не було годинника, коли ви щодуху летіли вниз.

Я засвітив кілька лампочок. Смеркалося; крім того, я потребував якось увихнутися від його пронизливих очей.

— Звісно ж,— згодився я,— ніякого фіксатора часу на дверях немає. Втім, заждіть... Я пішов не туди... Я ж таки пішов не туди.

— Як це — не туди?

— А так, він же мешкав на вулиці Кіндстугатан, чотири. Я й увійшов у браму під четвертим номером, але натрапив на якусь контору. Там був чоловік, він мене виручив. Підстаркуватий, у коричневому лейбику. Показав мені, куди йти — з вулиці Шелагордсґатан.

— Я знаю це,— спокійно мовив комісар і видобув іще одну сигарету. Очевидно, останню, бо зім'яв пачку.

— Якщо ви знаєте, то в чому ж річ?

— Ми з ним мали розмову. Він стверджує, що був хтось, хто шукав Берґґрена. Старий провів його крізь браму на вулиці Шелагордсґатан, два. Заковика в тім, що він не впевнений, котра тоді була година. Та ще... вам це не видається дивним?

— Що саме?

— Якщо Берґґрену так залежало на тому, аби з вами зустрітися, то чому він одразу не пояснив вам, як до нього потрапити?

— Напевно, він про це не подумав. А може, гадав, що я знаю Старе Місто як свої п'ять пальців. Адже я живу за рогом.