Розділ 9

— Ну-у-у, прямо й компаньйони... Це ви переборщили.

Карл Дванадцятий розкрив срібну сигарницю на полірованому письмовому столі й узяв схожу на сосиску сигару з червоним поясочком. Із кишені синього мохерового піджака вийняв золоті сигарні ножички, ґільйотинував кубинську жертву і припалив од золотої-таки запальнички.

І чого я не такий дука? Я завидюще розглядався по кімнаті. Всю підлогу покривав темно-сірий палас із розкиданими по ньому там і сям афганськими килимками — рубіновим привітом з далеких сералів. Темні чипендейлівські стільці вздовж стін, картина голландського баталіста сімнадцятого сторіччя.

Ну, не дукою бути — то бодай не безштаньком, як оце я. Не за чийсь рахунок, не з визиску. Шелеснути б у парі з розкішною кралечкою на білому «ягуарі» від мого сермландського маєтку до готелю «Ріш»! Пообідати там і замовити кілька ящиків чудового «Шато Сміт от лафіт» 1961 року, хай би привезли мені додому. Та хоча б вино собі дозволити з моїми теперішніми статками!

Підсміхнувшись, я подумав про свій старий «опель» 1964 року, дешеву ковбасу та мус у холодильнику, про Клео — єдину даму, з якою вечеряю. Та принаймні дочекатися б часів, коли можеш наприкінці місяця спокійно сплачувати рахунки, комірне і не трястися над кожним мідяком.

Промуркотів телефонний сигнал. Із роздумів я повернувся в дійсність. Карл Дванадцятий підняв трубку. Тобто не Карл Дванадцятий, а директор Єста Рунман, глава «Swedish Latin-American Trading». А як його ще назовеш, коли Рунман такий схожий на короля-героя, хоча невтомний ратник не дожив до його віку, бо поліг у битві під Фредриксгаллем. Орлиний ніс, пфальцівська нижня губа. Гострий пронизливий погляд, волосся ластів'ячими крилами обрамляє лисину. Фігурою, напевно, більше скидається на Ґустава-Адольфа Другого, але врешті в свої п'ятдесят — викапаний Карл Дванадцятий. Він сидів навпроти мене і вів телефонну розмову.

— Журналіст? Як прізвище? Мартінсон? Ні-ні, попроси, хай підожде. Ні? Напевно, я не... Гаразд, скажи, я йому зателефоную, бо саме тепер сиджу на зборах. Запиши його номер. Добре.

Єста Рунман поклав трубку.

— Журналісти, пане Гуман. Хай Бог боронить. Начувайся, коли маєш справу з мас-медіа та пабліситі.

— Щось особливе? — поцікавився я, згадавши, що Інгрід згадувала журналіста — доброго Лейфового приятеля. Чи не Мартінсон було його прізвище? Стіг Мартінсон?

— Чесно кажучи, найменшого поняття не маю, чого він хоче. Я з ними не панькаюся, бо інакше на шию сядуть. Морока з усіх боків. Наприклад, дідько його знає, як працювати за кордоном. Якщо ти торговець, знаєш чужу країну і людей, то розкручуй роботу, хіба не так? Ба, вони міняють уряди і режими, як білизну. Не буду ж я, трясця їм у печінку, розплановувати свою роботу на довгі роки, коли все залежить від того, який генерал саме при владі й що йому западе в голову!

— У моїй роботі такої мороки немає,— сказав я. — А у Лейфа?

— Теж була. Трагічна історія. Погано, що ви в неї влипли. Найменшого уявлення не маю, хто це його... Я зустрічався з ним під час моїх відвідин Ріо-де-Жанейро. Разом з Лейфом ми мали співпрацювати у Стокгольмі. На жаль, з цього нічогісінько не вийшло.

— Співпрацювати? Як саме?

— Я вже сказав, що про якесь компаньйонство ніколи не було мови. Принаймні на перших порах. Лейф мав почати з імпорту напівдорогоцінного каміння й водночас промацувати інші сектори торгівлі. Мав бути, так би мовити, міністром без портфеля на моєму підприємстві. Лейф Берґґрен вільно розмовляв по-іспанськи і по-португальськи, він краще від будь-кого знав тамтешні умови роботи. Тому я таки сподівався на нього.

Із засмученим обличчям Рунман струсив коштовний попіл у попільничку. Смуток від Лейфової смерти чи від нездійснених задумів?

— Не маєте ніяких припущень про мотив убивства? Ніяких здогадів?

— Здогади, здогади... Завжди можна про щось здогадуватися. Як на наші часи, цілком можливо, що якийсь наркоман чи пияк удерся в помешкання і прирізав Лейфа, чи як там воно було. А чи...

Рунман замовк, блимнув на вікно, тоді на мене.