Розділ 23

— Підробка?

— Авжеж. Ще й груба. Розрахована на туристів. Дуже прибуткова річ — ось таким чином обманювати багатеньких американців. Таку підробку продасть, скажімо, хлопчина в якомусь селі. Моргне тобі з-за рогу халупи і шепне на вухо, що знайшов її на полі. І всі задоволені. Хлопчина — десятьма доларами, а турист — придбаним скарбом.

— То ця фігурка зовсім безвартна?

— Щоб зовсім, то ні. Це хороший сувенір, не більше. Оті народні умільці виготовляють їх так само, як колись — оригінали. І матеріал той же. Перед обпалюванням посипають фігурки вапном, іноді й цукром, щоб скидалося на плісняву. Відтак заривають їх у землю або замочують у воді, аби набули потрібного кольору. Іноді задля цього навіть мочаться на ті підробки. Сеча дає певні відтінки. Не щодня займаєшся такими фігурками, тому буває часом важко визначити, оригінал це чи підробка.

Дорогою додому я ще раз подивився на божка. Хай це й підробка, але не груба, як твердить Бенгт. Вустами Бенгта промовляв етнограф, науковець зі своєю шкалою цінностей і вимогами. Не можна було не піддатися чарам похмурого пожадливого обличчя і сліпих очей чортика.

«Невже Лейфа ошукали? — подумав я, замкнувши сейф і завісивши його картою. — Невже й він, як ті американські туристи, дав себе обвести круг пальця? А може, оцінив ті статуетки так дорого з якоїсь іншої причини? Підробки це чи не підробки, але навіщо здалося вбивці трощити їх? Що в них спільного? Чи не влипли Лейф із Андерсом у Бразилії, так що це їм обійшлося смертю? Можливо, розбиті фігурки правили за своєрідні візитівки? Знаком помсти чи що?»

А якби оце поїхати в галерею й побалакати з Маргрет? Вона була в Ріо і знає про Андерсові оборудки з наркотиками. Розповіла ж вона про Здихля, того Бергмана, що за десять відсотків і рідну бабусю продасть. Сказала ж, ніби на нього не можна покластися, попередила про це Андерса. Міг же бути такий мотив: Бергман, бувши правою рукою Гольмстрема, знає, як провадити справу, знайомий з постачальниками і покупцями. У випадку смерти Андерса це Здихля могло спокійно працювати далі, наче нічого й не сталося. З тою лише різницею, що на прибутки накладав би лапу не Гольмстрем, а Дохлий Принц.

Власне, а іншого мотиву не може бути? Хіба що один, теоретично. Ревнощі Маргрет. «Краще б ти загинув»,— так вона сказала нареченому за непричиненими дверима.

Я повісив свою вічну цидулку «Незабаром буду» і замкнув крамницю. Інтерес іде кепсько, але нічого не поробиш. Клео, правда, одержала салаку й молоко. Повинна мати належне.

У галереї «Естет» було порожньо. Жодного клієнта. Бергман сидів на кріселку й читав «Експрес». Той самий сірий непрасований костюм, сірий у крапочку галстук і сірувате обличчя.

— Що ви бажаєте? — не дуже люб'язно обізвався він.

— Побачити Маргрет.

Він кивнув на двері у конторку і знову встромив носа в газету.

Я постукав і увійшов. Нікого. З-за напівпричинених внутрішніх дверей долинали звуки телефонної розмови. Це Маргрет.

— Ні,— втомлено сказала вона. — Не знаю. Я все тобі розказала. Ні, нічого не знаю. Можливо, сталася помилка. Або ж вони злякались і передумали. Бувай.

— Привіт, Маргрет.

Вона здригнулась. Дивилася на мене великими невидющими очима. Бліде обличчя здавалось майже прозорим проти чорної сукні.

— Ти мене налякав,— спробувала усміхнутись Маргрет.

— Пробач, але Бергман сказав, ти тут. Дуже шкода, що так сталося з Андерсом. Для тебе це було жахливо.