Розділ 11

— З хлібом чи без?

Я подивився в ласкаві Ісусові очі з олеодруку, що висів на стіні, понад білим картузом продавця сосисок, поміж графіки — краєвидів святих місць і райнських долин.

— З хлібом, будь ласка. Більше гірчиці, але без кетчупу.

З млосною на смак, затиснутою між двох скибок хліба, неапетитною сосискою, видобутою із надр алюмінієвого рундука, котрий з нагоди аукціону пишався на розі вулиці, я розглядав натовп на газоні перед двоповерховою тинькованою віллою. Аукціони ставали дедалі популярніші, незалежно від часу й місця. У нашому фаху є колеги, що влітку виїжджають автобусами на курорти і влаштовують там розпродаж. І нічого — розкуповують товар, хай за безбожні ціни. А коли хочеш придбати щось справді цінне? Тоді нема чого ходити на ось такі аукціони.

Отак міркуючи, я проштовхався ближче до покладених на козли дверей — імпровізованої трибуни аукціоніста, що вимахував паличкою і гамселив молотком. Розпродувалося майно пастора; почив старенький по трудах праведних у своїм винограднику, якщо, звісно, так можна назвати малесеньку парафію в Дандерюді. Було тут кілька вартих уваги речей роботи Шеліна з Кунґсера: столики з коріння вільхи. До 1785 року він виготовив півтори тисячі таких столиків з ільмовою облямівкою. А найбільшим секретом мелардаленського майстра була політура. Він робив її з горілки.

Всупереч усьому, що трапилось у моєму ще донедавна спокійному й розміреному існуванні, життя мусило йти своєю колією. Треба було поповнювати запаси товару, й аукціони належали до важливих моментів моєї роботи. Втім, сьогоднішню мою вилазку можна було розцінити як своєрідну втечу: мене нема вдома, нема у крамниці. Це на випадок, якщо мене шукатиме поліція.

На побитій морозом травичці, поміж мною і захриплим уже аукціоністом, юрмився люд. Переважно тітоньки в капелюшках, котрі побачиш усюди: в метро, автобусах, кінотеатрах і — безумовно — на аукціонах. І хто тільки виробляє оті різнобарвні баняки, солом'яні, фетрові, велюрові, зате покроєм — на один копил? Їх не побачиш ні на виставках моди, ні на рекламних щитах, а все ж тітоньки масово натягають ці диво-витвори.

— Скільки дасте за цей чудовий пейзаж? Подивіться, яка вишукана композиція!

Підручний підняв над головою олеодрук у позолоченій рамці. Пара білих лебедів з бурувато-сірим нащадком на ядучо-блакитному альпійському озері.

— Лебедине подружжя, сім'я. Двоє білих, один бурий! Пропоную за п'ятдесят крон. Двадцять п'ять, кажете? А тридцять? П'ятдесят ніхто не дає? Продано за тридцять дві! Поздоровляю.

Аукціоніст ударив молотком по палиці. Рум'яна шістдесятилітка видобула із сумочки гроші й, під смішок сусідок, забрала той шедевр.

Я стояв ззаду двох фетрових каструль. Одна рожева, друга блакитна.

— Оце думаю, чи одягати під чорний плащ іще й чорну сукню,— сказала блакитна каструля.

— Одягати, якщо вони робитимуть поминки,— розсудила рожева. — Чи ви з кладовища розійдетесь?

— Ох, не знаю, і нікого поспитати. А якби так подзвонити Естер? Вона ж була з Анною на короткій нозі, то мусить піти. Куплю, мабуть, букетик, не більш. Останнім часом ми з небіжкою майже не бачилися. Знаєш, як воно буває: хочеш провідати, а тим часом...

— Ой так-так... — зітхнула рожева каструля. — Ти й досі працюєш у панни Берґґрен?

— Так, і дуже рада з цього. Її майже ніколи не застанеш дома. Волочиться по закордонні. В неї біда: брат загинув.

— Я не знала, що в неї був брат.

— Був, хлопець хоч куди. Тиждень-другий тому повернувся з Африки чи звідки там ще. І от згинув. Страшно й подумати, його вбили. Хтось удерся до квартири. То було минулого тижня.