Розділ 17

Іти назад було важче. Туди мене вело світло вікон, наче маяк у темнощах, та на зворотному шляху не було нічого. Лише чорний ліс і пітьма, що стала ще густішою після яскравого світла у кімнаті з каміном.

«Що тут робить Рунман? — спитав я сам себе, обминаючи калюжі на вузькій просіці. — Чи це дача пана директора і Гольмстрем до нього завітав? Напевно, так воно і є, бо ж той дука уже був на місці, коли приїхав Андерс. То це вони чекають наркотиків? Через те Рунман такий заклопотаний?»

Десь тут мала бути моя машина. Але я нічого не бачив, крім мороку. Гомін у верховітті, шелест у підліску, щораз рясніший дощ. Не дай боже розминутися з Мартінсоном. Доведеться тоді блукати у вільготі й холоднечі до ранку.

Врятувала мене дурна Стігова звичка: спалахнув сірник, коли він прикурював сигарету.

— Отуди к бісу! — збуджено вигукнув Стіг, коли я розповів йому про Рунмана. — Казав же я. Що далі, то ліпших людей маємо. Ще краще, ніж я сподівався.

— Чого сподівався?

— Я пронюхав, що цей тип замішаний у наркобізнесі, але нічого певного не знав. Ось тому і подзвонив йому, коли ти був там і розпитував його про Лейфа. Сюди ми недаремно приїхали.

— Але ж ніякий літак не прилетів.

— Можливо, це фальшива тривога,— припустив Стіг. — Нічого страшного. Головне, що ми накрили цих хлопців. Картина прояснюється. Тепер я бачу, як було задумано всю аферу.

— Яку аферу?

— З Лейфом. Пригадуєш той трикутник торгівлі, коли рабів відправляли із Західної Африки на Кубу?

— Ну ти й загнув! Хочеш сказати, що Лейф займався работоргівлею?

— Тихо будь, поки я думаю. Отже, негрів відправляли в Америку. Там вони гарували на плантаціях бавовника та цукрової тростини. Цукор ішов у Європу. Відтак звідтіля пливли кораблі до Африки, де купці купували рабів за тканини й скляне намисто. І так далі. Непогано придумано.

— Нічого не розумію.

— Воруши звивинами, хлопче,— сказав Стіг, допивши рештки у фляжці. — Лейф завозив камінці з Бразилії в цілком легальний спосіб. Потім частина діамантів надходила в Амстердам, де він міняв їх на героїн. Відтак пер цю гидоту до Швеції. Ось так воно й крутилось. Знаєш, що я думаю? Лейф був лише ланкою в ланцюзі. Більша частина героїну переправлялась у Штати. Якось він обмовився був про Канаду. Туди дешевше і безпечніше ввозити наркотики. Коли тебе хапнуть за комір у Монреалі, заробиш меншу кару, ніж коли б ти попався в аеропорту Кеннеді. Між Канадою і Штатами довжелезний кордон, його дуже легко перейти. А на американському ринку тепер сутужно. Перестали приїздити вояки з В'єтнаму, луснула організація торговців наркотиками в Марселі. Обірвалися дві лінії постачання.

— Здається мені, ти таки пересолив.

— Можливо. Але, гадаю, саме тут собаку зарито. Лейф видався їм небезпечним, бо міг запанувати над шведським ринком наркотиків і стати монополістом у торгівлі з Голландією. Ось тобі й розгадка загадки.

Раптом я почув торохтіння мотора.

— Це, напевно, літак,— шепнув Стіг.