Розділ 21

Порожнім поглядом на мене дивилося мертве око. Голова звисала вниз, тіло почеплене на залізний гак під стелею. «Або він морожений, або його привезли з Сибіру,— подумав я. — У таку пору року навряд чи у Швеції мисливський сезон на глухарів».

Здригнувшись, я відвернувсь од чорного бездумного ока. Надто багато мертвих поруч зі мною останнім часом. А тепер і Андерс Гольмстрем. Незважаючи на те, мене переповнювала радість, та сама істерична радість, яку я відчув, дізнавшись у машині від Єнсона, що Андерс застрелився. А перед тим признався, що вбив Лейфа.

Я йшов Естермальмсгалленом повз ряди пластикових і скляних вазонів, повних різнобарвних троянд. Килими жовтогарячих і темно-червоних тюльпанів із візерунками мімоз, азалій та клематисів. Каскади кольорів. У м'ясному відділі панував безсоромний, сласний надмір. Підвішені волячі полядвиці, темно-бордові, як і повинно бути, ледь не чорні. Обскубані вгодовані курчата, аж ніяк не продукція бройлерних фабрик, схожа смаком на вату, а виглядом на потворних голих ляльок. Розмаїті паштети, гори вуджених ковбас.

Сьогодні мене цікавило не це. Я зупинився біля прилавка з сиром, вибираючи між визрілим м'яким білим камамбером, що пахнув лісовими горіхами, й сонячно-жовтим брі, що достигав десь у Франції під дбайливими руками фахівців. А купив я ніжну горгонцолу, біло-жовту, з вкрапленнями зелених плямочок плісняви. До цієї розкоші матимемо ще грушки. Хорошим правилом є не подавати на десерт до сиру всякої всячини. А ось скибочки горгонцоли на покраяній соковитій грушці — це верх гурманства.

У рибному відділі я купив баночку жовтаво-червоної ікри. Вагався, взяти чи ні свіжих раків, що нагадували круглі рожеві дамські пальчики. Вагався перед спокусою вугрів і копчених червонястих лососів. Зрештою, вибрав філе камбали, біле й туге.

Не часто ходжу сюди. Лише тоді, коли хочу купити щось справді смачненьке. Як от сьогодні. Я запросив Інгрід Берґґрен пообідати у мене о сьомій і тепер хвилююся, як той школяр, що має йти з дівчинкою в кіно.

Останнім часом я часто згадував Інгрід, її великі серйозні очі, темне волосся, високе чоло. Жінка з вівтаря, вирізьблена фламандським середньовічним митцем, ожила. Для мене?

Повернувшись із Гольмстремової кам'яниці на Клукарвеген, я зателефонував їй, не без задньої думки почути, що скаже Інгрід на новину. Хоч хай там як, а її колишній наречений написав прощального листа. Проте поліція випередила мене: Єнсон. Інгрід була вражена, але не більше, ніж це буває, коли дізнаєшся про чиюсь смерть.

— Це жахливо,— сказала вона. — Не витримав. Не розумію лишень, чому він так учинив.

— Єнсон переказав тобі зміст листа?

— Так. Саме з цього найдужче дивуюся. Багато років поміж нами нічого не було. Не було ніякої причини писати саме мені.

— Та він же вбив Лейфа.

— Згідна, це щось та й пояснює. Все одно не збагну, навіщо він сам застрелився... Для тебе, звісно, це велика полегша... А те місце, де Андерс пише, що не може зводити наше майбутнє на вбивстві... Наше майбутнє? Не розумію.

— Ти сказала про це Єнсону? Отому поліцаєві.

— Так. Його це дуже зацікавило, пополудні ми маємо зустрітися.

— Розумію, тобі довелося несолодко в цій кошмарній історії,— сказав я. — Ти б не мала бажання пообідати в мене? Відтанути трохи тілом і душею, спожити в тиші та спокої чогось смачненького. Як не є, а щось їсти таки треба. Скажімо, о сьомій. Це тобі підходить?

Підійшло. Мені на радість і подив. Раніше вона була дуже стримана зі мною. Втім, нічого дивуватися. Мене ж підозрювали у вбивстві її брата.

Я зачинив крамницю трохи раніше, аби приготуватися. Попереду — важливий вечір у мене, звільненого з-під гніту звинувачень і підозр. Тепер я міг знову розпочати нормальне життя й пообідати з вродливою дівчиною, в яку майже закохався.

Вмостившись на лаві, Клео з удаваною байдужістю слідкувала за моїми приготуваннями. Та мене не обдуриш. Відійди лиш на мить — одразу ж вхопить філе й шугне на високий сервант, куди не досягає тверда десниця справедливости.