Розділ 12

— А чи не можна трохи дорожче?

Схвильована бабуся. Чорний протертий на ліктях плащик. Облізла на швах ондатрова шапочка. Вицвілі очі. Тонкі пальці нервово мнуть сумочку. Ледь глянувши, я зрозумів усе. Звичайний душевний конфлікт у частини моєї клієнтури. Конфлікт між небажанням принижуватися, продаючи речі, показувати сторонньому свої злидні — і гострою потребою грошей.

— Гаразд. Усе, що я можу,— це дати вам дев'ятсот крон. Це верхня межа.

Старенька кивнула і поставила на скляну стільницю олив'яний кухлик.

Це ж він, напевне, стояв у домі її батьків? А може, належав її чоловікові, хто зна, чи ще живому? Що ж, поганий ґешефт роблю, більше шестисот-семисот ця річ не була варта. Але я не міг витримати погляду її пташиних очей.

Теленькнув дзвоник-верблюд, двері відчинилися. «Ось мені й гаплик настав»,— подумав я і відчув, як перевернулось у животі. Тремтячими руками відрахував банкноти бабусі в чорному. Фініта ля комедія: входять вони, виходить Юган Гуман.

На порозі стояв комісар Єнсон. Увійшов, усміхнувшись.

— Наскільки розумію,— сказав я, коли ми залишилися наодинці,— час настав.

— Час чого?

Комісар сидів на новопридбаному густавіанському кріслі. Загрозливо рипіло в спинці, та він не зважав. А вказати йому на це — означало б погіршити мою й без того незавидну ситуацію.

— Час розв'язки. У вас же в кишені, безперечно, ордер на арешт чи як там воно називається. Чи це тільки у телевізійних детективах дотримують таких формальностей?

— Ох, формальностей і бюрократії нам вистачає. По зав'язку,— зітхнув Єнсон, вийняв коротку люльку, набив її волокнистим, схожим на солому тютюном і закурив. — Та ні. Я просто гуляв собі Старим Містом під весняним сонечком.

Дуже невинним тоном було це сказано.

«Допит з моральними тортурами,— майнуло мені. Звело шлунок, язик став сухим і шорстким, як рашпіль. — Сидить тут, негідник, наче й не відає, що мені зрозуміло, навіщо він сюди приперся. На вулиці Стуртор'єті чекає «воронок», навколо нього швендяють поліцаї в цивільному, гаплячись у вітрини. І на подвір'ї теж крутиться досвідчений персонал, аякже. Поліція ніколи нічого не полишає на волю випадку».

— Ви б не могли мені сказати, навіщо прийшли?

Скільки злости набралось у мене в душі, стільки вилилось у цьому запитанні. Лють узяла гору над стриманістю. Я був ладен бити, трощити все навкруж, аби нарешті покласти край цьому кошмарові.

— Спершу ви майже відкрито звинувачуєте мене в убивстві Лейфа Берґґрена,— не вгавав я. — Тепер прийшли знову і базікаєте про сонечко. Чого не сказати відразу, що мене арештовано?

— Що ви, який арешт?

На його негарне обличчя набігла дивна усмішка. В цю мить він справді здавався людиною.