Розділ З

— Але ж вам ніхто не відчиняв!

— Двері були незамкнені,— то я ввійшов і став чекати Лейфа.

Прибулець звівся, підійшов до шафки навпроти прилавка і задивився на низочку зелених фужерів. Відтак обернувся і підкреслено весело, з тріумфальним блиском в очах глянув на мене.

— Отож, ви чекали,— проказав він і знову сів. — Від сьомої й далі. Скільки часу?

— Півгодини. Я мусив бути на вечірці, тому не міг чекати довше.

— Отже, Берґґрен не прийшов. Ані ніхто інший?

— Ніхто.

— Дивно. Сантехнік свідчить, що був там і дзвонив десь чверть по сьомій. Він мав допомогти Берґґрену щось там обладнати. Здається, кронштейни для штор. За його словами, нікого не було вдома.

— Дійсно, хтось дзвонив у двері. Так і було.

— Так і було? І ви не відчинили?

— Не відчинив. Поставте себе на моє місце. Я сидів у чужій квартирі. Якби відчинив, а потім Лейф застав нас двох, то міг би подумати бозна-що.

На мій подив, гість реготнув, але тут же замовк.

— Еге ж,— підтакнув він,— бозна-що. Акурат.

Я почав утрачати терпець.

— Чи не були б ви ласкаві сказати мені, в чому річ? — спитав я підвищеним тоном. — Не розумію, чому це мене тут допитують. Хто ви і чого хочете?

— О, перепрошую. Пробачте. Невже я випустив це з уваги? Звуть мене Єнсон, Бенгт Єнсон, комісар поліції.

— Комісар поліції?

— Атож. А щодо пана Берґґрена... нам би дуже хотілося побалакати з усіма, хто з ним останнім часом зустрічався.

Ось тут мені засвітало в голові. Я згадав Лейфа й свої враження на ленчі. Щось там було таке, що не ліпилося купи. Наче Лейф намагався зіграти непосильну роль. Наче він чогось боявся. Мабуть, тому Єнсон сидить отут і допитує мене? Може, це пов'язано з поспішним Лейфовим від'їздом із Бразилії додому? Може, він чогось наброїв?

— Зрозуміло. Воно, пане комісаре, й справді бентежить, коли невідомо хто отак приходить і засипає тебе градом запитань. Що ж, було так, як я сказав. Я посидів, почекав, але ніхто не з'являвся, то я й пішов собі.